Майнові спори, борги, аліменти, звільнення: про що свідчить практика Верховного Суду в 2026 році

Верховний Суд (ВС) регулярно ухвалює рішення, які, на його думку, мають значення для формування єдиної судової практики.

«Політарена» зібрала десять позицій ВС, оприлюднених у 2026 році, та пояснює, які реальні історії стояли за цими рішеннями.

1. Боржник написав розписку, але в суді заявив, що грошей не отримував

Людина позичає гроші та власноруч пише розписку. Коли настає час повертати борг, кредитор звертається до суду, а позичальник заявляє: грошей насправді не отримував, а підпис у документі йому не належить.

В огляді практики за квітень 2026 року Верховний Суд звернув увагу саме на питання доказування в такій ситуації. Якщо позичальник заперечує отримання коштів, доводити це повинен він. Це стосується і твердження про підроблення підпису.

У конкретній справі проводилося експертне дослідження підпису. Але висновок експерта був не категоричним — той указав лише на ймовірну невідповідність підпису. Водночас у кредитора знаходився оригінал власноручної боргової розписки.

ВС дійшов висновку, що одного ймовірного висновку експерта за таких обставин недостатньо, щоб спростувати факт передачі грошей. А також звернув увагу ще на два важливі моменти щодо боргів:

• Якщо людина не повертає гроші вчасно, порушення вважається триваючим. Тому кредитор може вимагати інфляційні втрати та 3% річних за прострочення, у тому числі за останні три роки перед зверненням до суду; при розрахунку строків враховуються періоди, коли позовна давність продовжувалася або зупинялася через карантин та воєнний стан.
• Звільнення від відповідальності за прострочення, передбачене законодавством на час воєнного стану, стосується боргів за кредитами та позиками. На будь-який інший грошовий борг ця пільга автоматично не поширюється.

2. Працівниця поліції звільнилася «за власним бажанням», а потім довела, що на неї тиснули

Жінка працювала діловодом в одному з територіальних підрозділів Національної поліції. Після звільнення за власним бажанням вона звернулася до суду з позовом проти обласного управління поліції. Вона вимагала скасувати наказ про звільнення, поновити її на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Працівниця стверджувала, що заяву написала не добровільно, а через тривалий психологічний тиск керівника. Так, вона проживала в одному місті, але її змусили щодня їздити на роботу до іншого. Дістатися туди вона могла рейсовими автобусами, тому для своєчасного прибуття їй доводилося прокидатися приблизно о п’ятій ранку та щодня їхати міжміським транспортом. При цьому, як встановили суди, її належним чином не повідомили про зміну фактичного постійного місця роботи.

Була й друга обставина. Лише для цієї працівниці змінили посадову інструкцію, установивши пряме підпорядкування начальнику відділу. Для інших працівників на аналогічних посадах таких вимог у посадових інструкціях не було.

Суди першої та апеляційної інстанцій стали на бік працівниці. Роботодавець подав касаційну скаргу. Верховний Суд погодився з попередніми судами і зазначив, що при розгляді спору про звільнення «за власним бажанням» потрібно встановлювати не тільки факт існування підписаної заяви, а й чи було у працівника справжнє і вільне бажання припинити трудові відносини.

У цьому випадку сукупність обставин суд визнав психологічним тиском. Наказ про звільнення був визнаний протиправним.

3. Мати хотіла забрати 14-річну дочку в бабусі, але сама дитина вирішила залишитися

Дівчинка з 2018 року жила з бабусею. Її мати раніше була позбавлена батьківських прав, однак згодом це рішення скасували. Після цього жінка заявила, що бабуся обмежує її спілкування з донькою, і звернулася до суду з вимогою відібрати дитину та повернути їй.

Суд першої інстанції матері відмовив. На момент розгляду справи дівчинці вже виповнилося 14 років, а з цього віку дитина, відповідно до Сімейного та Цивільного кодексів, отримує право самостійно визначати місце свого проживання.

Апеляційний суд, навпаки, став на бік матері. Він виходив із пріоритету її батьківських прав та того, що вона більше не була позбавлена цих прав, і вирішив, що проживання з матір’ю відповідатиме інтересам дитини.

Однак Верховний Суд у постанові від 20 травня 2026 року скасував рішення апеляції та залишив у силі рішення першої інстанції.

Важливими стали конкретні обставини. Дівчинка тривалий час жила з бабусею і в присутності психолога чітко сказала, що хоче залишитися з нею, оскільки там почувається безпечно та комфортно. Проти передачі дитини матері виступив і орган опіки та піклування.

ВС також пояснив, що стаття 163 Сімейного кодексу дозволяє батькам вимагати відібрання в інших осіб саме малолітньої дитини, тобто дитини до 14 років. Після досягнення цього віку вона вже має право самостійно визначати місце проживання.

При цьому одного бажання підлітка недостатньо: суд має оцінити, чи відповідає такий вибір його найкращим інтересам. У цій справі врахували тривале проживання з бабусею, сталі соціальні зв’язки, психологічний стан дитини, а також безпечність і стабільність середовища.

Унаслідок Верховний Суд дійшов висновку, що залишення дівчинки з бабусею її інтересам не суперечить. Водночас суд окремо наголосив: мати не втратила права спілкуватися з донькою та брати участь у її вихованні.

4. Батьки ще судяться, з ким житиме дитина, але це не звільняє від аліментів

Інша сімейна справа стосувалася ситуації, коли між батьками ще не завершився спір про визначення місця проживання дитини. Можна припустити таку логіку: доки суд остаточно не встановив, з ким повинна жити дитина, питання про аліменти також слід відкласти. Верховний Суд із цим не погодився.

В огляді практики КЦС ВС за квітень 2026 року зазначено: звернутися за стягненням аліментів може той із батьків, з ким дитина фактично проживає зараз. Окремий незавершений судовий процес про те, з ким дитина повинна проживати надалі, цьому не перешкоджає. ВС виходить із пріоритетності обов’язку батьків утримувати дитину.

Тобто судова суперечка дорослих про місце проживання дитини не повинна ставати причиною, через яку один із батьків перестає брати участь в її матеріальному забезпеченні.

5. Покупка авто з сумнівною історію, яке продали за борги. Чи можуть його потім забрати?

Ця справа почалася задовго до того, як автомобіль потрапив до нового власника. У 2017 році його продала компанія, яка згодом стала банкрутом. У 2020 році суд визнав цей продаж недійсним, оскільки побачив у ньому підозрілу угоду, укладену перед банкрутством: у компанії вже були борги, а відчуження автомобіля фактично виводило майно, за рахунок якого можна було розраховуватися з кредиторами. Суд постановив повернути авто до майна банкрута, однак цього не сталося.

Натомість автомобіль згодом виставили на електронні торги через борги компанії, яка на той момент ним володіла. У 2021 році машину на цих торгах придбав новий власник.

Саме так і виникла незвичайна ситуація: з одного боку, вже існувало рішення суду, за яким автомобіль мав повернутися до майна компанії-банкрута. З іншого — новий власник придбав його на офіційних електронних торгах у межах виконавчого провадження і не був учасником попередніх угод.

Зрештою попередній власник спробував через суд повернути автомобіль. Спір дійшов до Верховного Суду, який розглянув його 11 лютого 2026 року.

Головне питання полягало в тому, чи повинен новий власник втратити автомобіль через проблеми з його попереднім продажем, якщо сам придбав машину законним на перший погляд способом — на офіційних торгах — і не знав про порушення.

Верховний Суд став на захист добросовісного покупця. Частина друга статті 388 Цивільного кодексу передбачає спеціальний захист майна, проданого в порядку виконання судового рішення. У судовій практиці його називають «віндикаційним імунітетом». Сенс у тому, що покупець має право розраховувати на законність офіційної процедури, під час якої майно продає уповноважений державою виконавець.

Але такий захист діє за важливої умови: покупець повинен бути добросовісним, тобто не знати і не мати підстав знати про проблеми з правами на майно. При цьому довести недобросовісність покупця має той, хто вимагає повернути майно.

У цій справі недобросовісність нового власника доведена не була. Тому Верховний Суд скасував рішення про витребування автомобіля та відмовив у його поверненні попередньому власнику.

Таким чином, навіть те, що раніше суд визнав один із договорів щодо автомобіля недійсним, саме по собі не стало підставою забрати машину в людини, яка пізніше добросовісно придбала її на офіційних торгах.

6. Один спадкоємець відмовився від спадщини — в іншого з’явилися додаткові три місяці

Загальновідоме правило — для прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк. Але у травневому огляді практики Верховного Суду розглянуто менш очевидну ситуацію. Право людини на спадкування виникло не безпосередньо після смерті спадкодавця, а тому, що інший спадкоємець відмовився від прийняття спадщини. У такому випадку працює спеціальне правило частини другої статті 1270 Цивільного кодексу. Для спадкоємця, право якого виникло через відмову іншого, встановлюється тримісячний строк, який обчислюється від моменту такої відмови. Причому ВС розглядав саме питання про можливість уже цього спадкоємця також відмовитися від спадщини.

Суд дійшов висновку, що зробити це можна протягом того самого спеціального тримісячного строку. Тому механічно рахувати в усіх спадкових ситуаціях лише шість місяців від дня смерті людини неправильно.

7. Власник хотів розірвати спадковий договір, бо вважав, що за ним не доглядають

За спадковим договором власник майна визначає, що інша сторона повинна виконувати певні розпорядження, а після смерті власника отримує його майно. Згодом може виникнути конфлікт: власник заявляє, що інша сторона своїх обов’язків не виконує, і вимагає розірвати договір. Саме таку ситуацію розглядав Верховний Суд.

Як випливає з квітневого огляду судової практики, одного твердження про відсутність необхідної допомоги недостатньо.

Власник повинен довести, що звертався до іншої сторони з конкретною вимогою про необхідну допомогу або забезпечення, а та свідомо ухилялася від виконання передбачених договором обов’язків. У справі мало значення навіть те, чи знали набувачі про конкретні потреби власника.

Якщо людина не повідомляла, якої саме допомоги потребує, а інша сторона про ці потреби не знала, це може свідчити про відсутність її вини. Тому в таких спорах недостатньо загальної фрази «за мною не доглядали». Суд досліджуватиме, що саме було передбачено договором, чого конкретно вимагав власник і як на ці вимоги реагувала інша сторона.

8. Арешт скасували, але поліція загубила арештовані гроші

8 серпня 2019 року під час обшуку в жінки вилучили 20 240 доларів США, 2 120 євро та 211 600 грн. 20 серпня суд наклав на цю готівку арешт. Однак слідча не передала вилучені гроші на зберігання до уповноваженого банку.

Згодом арешт скасували, але повернути кошти власниці правоохоронці вже не змогли. Як було встановлено під час судового розгляду, вилучена готівка була втрачена органом досудового розслідування.

Жінка звернулася до суду з вимогою відшкодувати завдану їй шкоду за рахунок держави. Суд першої інстанції присудив їй 1 030 810,40 грн майнової шкоди, 228 623,44 грн інфляційних втрат та 30 754,86 грн 3% річних — загалом понад 1,29 млн грн. Апеляційний суд це рішення підтримав.

Справа дійшла до Верховного Суду. Поліція, зокрема, наполягала, що для отримання відшкодування жінка спочатку мала домогтися окремого судового рішення, яким дії або бездіяльність правоохоронців були б визнані незаконними.

Однак Верховний Суд з цим не погодився. ВС зазначив, що неповернення вилученого під час обшуку майна після скасування арешту може бути підставою для відшкодування шкоди державою за правилами частини шостої статті 1176 Цивільного кодексу.

При цьому власнику не потрібно спочатку проводити ще один окремий судовий процес, щоб отримати рішення про незаконність дій чи бездіяльності слідчого або іншого правоохоронного органу.

Таким чином, якщо держава вилучила майно під час кримінального провадження, а після скасування арешту не може його повернути, це може мати цілком конкретні фінансові наслідки для держави. У цій справі йшлося про відшкодування власниці втрачених грошей разом з інфляційними втратами та 3% річних.

9. Чи можна критикувати владу: державний орган подав до суду через публікацію

Ця справа безпосередньо стосується роботи журналістів та медіа. На сайті була опублікована інформація про значні збитки установи, яка перебувала у сфері управління одного з центральних державних органів.

Державний орган вважав інформацію недостовірною та такою, що створює негативне уявлення про ефективність його роботи. Тому він звернувся до суду проти автора публікації та громадської організації, вимагаючи спростувати інформацію та захистити його ділову репутацію.

Суд першої інстанції став на бік державного органу. Апеляція загалом погодилася, змінивши лише спосіб спростування. Але 27 травня 2026 року Верховний Суд дійшов іншого висновку, скасувавши попередні рішення і повністю відмовивши державному органу в позові.

Одна з причин полягала в тому, що критична публікація стосувалася діяльності підпорядкованої йому установи, а не безпосередньо самого державного органу. Сам факт того, що орган фінансує цю установу та здійснює управлінські функції, ще не означає, що будь-яка критика установи автоматично принижує репутацію органу управління.

Але Верховний Суд сформулював і ширший висновок. Державні органи, які здійснюють владні повноваження та фінансуються з бюджету, повинні витримувати ширші межі суспільної критики, ніж приватні особи або звичайні суб'єкти господарювання.

ВС також звернувся до практики Європейського суду з прав людини та зазначив, що дифамаційні позови органів державної влади проти критиків можуть створювати непропорційне обмеження свободи вираження поглядів.

Для медіа це важлива позиція: критика державної установи, безумовно, не звільняє журналіста від необхідності перевіряти факти, але сам державний орган не перебуває в такому самому становищі щодо захисту «ділової репутації», як приватна компанія.

10. Співробітниці виплатили аванс, вона майже не працювала, її звільнили, а роботодавець захотів гроші назад

Жінка працювала юрисконсультом в енергетичній компанії. Після початку повномасштабної війни вона тривалий час практично не виходила на роботу. За даними роботодавця, у лютому 2022 року вона відпрацювала 10 днів, у березні — один, у квітні не працювала взагалі, у травні — два дні, у червні — десять, у липні — одинадцять, у серпні — три. З вересня 2022 року до липня 2023 року на роботі вона була відсутня. Зрештою її звільнили за прогул.

Але роботодавець з’ясував, що за працівницею обліковується 11 766,32 грн. Раніше їй виплатили позачерговий аванс у рахунок майбутньої зарплати, але через фактично невідпрацьований час ця сума не була «відпрацьована».

Компанія звернулася до суду і вимагала повернути гроші як безпідставно набуте майно. Суд першої інстанції та апеляція погодилися: аванс не є заробітною платою, тому гроші потрібно повернути.

Але Верховний Суд 13 травня 2026 року вирішив інакше. Він погодився, що звільнення за прогул у цій ситуації було законним: працівниця була відсутня більше року, не довела неможливості виконувати роботу, зокрема дистанційно, та належним чином не оформила свою відсутність. Однак 11 766,32 грн повертати вона не повинна. Причина — стаття 1215 Цивільного кодексу. Верховний Суд розцінив виплачений аванс як платіж у рахунок заробітної плати, тобто як засіб до існування. Такі кошти за загальним правилом не повертаються, якщо роботодавець виплатив їх добровільно і при цьому не було рахункової помилки або недобросовісності працівника при отриманні грошей.

Роботодавець ані арифметичної помилки, ані недобросовісного отримання авансу не довів. Тому виникла на перший погляд парадоксальна ситуація: звільнення працівниці за прогул Верховний Суд визнав законним, але стягувати з неї невідпрацьований аванс заборонив.

Що показують ці рішення Верховного Суду

У більшості цих справ результат визначила не загальна норма закону, а одна або декілька конкретних обставин.

У справі працівниці поліції суд досліджував не тільки її заяву «за власним бажанням», але й те, що передувало звільненню: щоденні міжміські поїздки з підйомом о п’ятій ранку та зміну посадової інструкції лише для неї.

Покупця майна на примусових торгах захистило те, що він був добросовісним і покладався на офіційну процедуру виконання судового рішення. У спорі про позику значення мав оригінал власноручної розписки та лише ймовірний, а не категоричний висновок експерта щодо підпису.

У справі про аванс Верховний Суд розділив два питання, які нижчі суди фактично пов’язали між собою: працівницю справді могли законно звільнити за прогул, але це автоматично не перетворило раніше добровільно виплачені їй 11,7 тис. грн на борг перед роботодавцем.

Саме тому практика Верховного Суду важлива не лише для юристів. Вона показує, що в судовому спорі відповідь нерідко залежить від деталі, яка на перший погляд здається другорядною.