Соціологічне дослідження компанії Актив Group, проведене у квітні 2026 року, поставило українцям прості запитання про міністерства та міністрів. Відповіді вийшли красномовними і часом парадоксальними. Результати обговорили на круглому столі за участю колишніх прем’єр-міністрів Анатолія Кінаха та Юрія Єханурова, представника Міністерства у справах ветеранів та інших експертів.
Кого з урядовців люблять українці
В дослідженні є однозначний позитив. Ім’я йому – Міністерство цифрової трансформації. Єдине міністерство, яке отримало позитивний баланс оцінок одразу в трьох категоріях: ефективність роботи (+17,4%), рівень корумпованості (найменш корумповане – 13,7%) і кадрова політика (майже нульовий баланс між бажаними скороченнями та розширенням).
Чому саме Мінцифри? Відповідь банальна і водночас глибока: люди щодня тримають його в руках. “Ми беремо телефон і користуємося – ми це розуміємо, сприймаємо, пропускаємо через себе”, – пояснив на круглому столі Олексій Буряченко, виконавчий директор Міжнародної асоціації малих громад. А Юрій Єхануров додав жорсткіше: “Люди не знають, вони відчувають”.
Аналогічна логіка спрацювала особисто щодо Михайла Федорова, який з 2019 по січень 2026 року очолював Міністерство цифрової трансформації і в масовій свідомості залишається нерозривно пов’язаним саме з ним, а не з Міністерством оборони, яке він очолює нині. Він єдиний із усього списку отримав суттєво позитивний баланс оцінок (+17,4%). Решта або балансують близько нуля, або йдуть у мінус.
Яке з міністерств українці не люблять
Якщо Мінцифри – це острівець довіри, то Міністерство внутрішніх справ – протилежний полюс. Баланс оцінок щодо його ефективності становить мінус 30,3%. Це абсолютний антирекорд. Лише 9% респондентів вважають, що МВС справляється зі своїми обов’язками. При цьому 39% назвали його найбільш корумпованим міністерством, а 38% хочуть його скорочення в першу чергу.
Тут важлива ремарка, що дослідження проводилося наступного дня після теракту 18 квітня 2026 року у Києві, коли 58-річний уродженець Москви відкрив вогонь по людях, а поліцейські тікали від стрільця, залишаючи дитину в епіцентрі стрілянини.
Але навіть без цього МВС роками залишається найбільш критикованим відомством. Певний час МВС демонструвало прогрес. Патрульна поліція замість ДАЇ, поява цифрових сервісів, зменшення бюрократії. Люди це помітили і оцінили. Але потім відомство захопилося піаром більше, ніж реальним наданням послуг. В результаті довіра почала падати. Це був тривалий процес, а не один скандальний інцидент.
До того ж МВС – це “мегамонстр”: під одним дахом об’єднані Національна поліція, прикордонники, ДСНС і міграційна служба. Відповідальність розмита, видимість конкретного результату – мінімальна. І претензії до кожної з цих складових
Невідома прем’єрка Свириденко
Не те, щоб зовсім невідома, але незважаючи на те, що Юлія Свириденко є прем’єр-міністеркою України з липня 2025 року, впізнаваність у неї лише 56,5% – третє місце після Дениса Шмигаля і Олексія Кулеби (причому міністра Кулебу Олексія респонденти очевидно плутали з Дмитром Кулебою, колишнім міністром зовнішніх справ).
Експерт Віталій Кулик пояснив це тим, що Кабінет Міністрів давно перестав бути реальним центром прийняття рішень. Якщо діюча прем’єрка не асоціюється у громадян із конкретними рішеннями й результатами – це означає, що рішення ухвалюються в інших місцях. “Більшість управлінських рішень генерується за межами Кабміну”, – констатував він. Довіра до уряду як інституту від цього тільки програє.
75% хочуть скорочення чиновників, але питання не в кількості
Три чверті українців переконані: державних службовців забагато. За цим запитом стоїть не конкретні вимоги конкретних змін, а тотальна недовіра до системи. Тут і переконання, що “чиновник повинен страждати”, і відверта плутанина між держслужбовцями і керівниками державних підприємств (чия зарплата не є обмеженою). Окрім того. всіх чиновників “за замовченням” вважають корупціонерами.
Важливим переконанням, є що міністерство працює погано, значить, там є зайві люди. Це не кадрова аналітика, це вирок незадоволеного споживача. Жоден респондент не знає реальної чисельності штату МВС чи Міністерства культури. Але він оцінює результат, і результат його не влаштовує.
З іншого боку, на держслужбу немає черги.. Держслужбовцю пропонують 22 тисячі гривень – це менше, ніж у баристи. За таких умов якість управлінських кадрів у держструктурах неминуче падає, і це безпосередньо б’є по обороноздатності країни.
Резюме: відновлення довіри – напрямок для порятунку
У сучасному світі конкурентоздатність і обороноздатність держави визначаються не покладами нафти і газу, а інституційною дієздатністю. Країна, якій громадяни не довіряють інституціям, не може ефективно мобілізувати ані людські, ані економічні ресурси. А в умовах виснажливої війни це вже питання виживання.
З іншого боку, коли люди не розуміють, чим займається уряд і не вірять у справедливість системи, це послаблює державу перед зовнішньою загрозою. Навіть якщо мова йде про роботу умовного Мінсоцполітики, далекого від фронту.
Довіра – це те, чому люди голосують, вирішують повертатися додому чи залишатися за кордоном, підтримують або не підтримують державу, дотримуються чи ні законодавство (наприклад, чи платять податки). Важливість інститутів – не просто гарна теза. За дослідження цього питання Джеймс Робінсон отримав Нобелівську премію з економіки.
Але як цю довіру відновити? Учасники круглого столу мали на це запитання конкретну відповідь, підкріплену українським досвідом. Наприклад, коли з’явилася патрульна поліція, довіра до всієї системи правоохоронних органів пішла вгору, бо люди побачили різницю власними очима. Не прочитали у звіті, не почули “по телебаченню”. Побачили. Коли стало зрозуміло, що далі патрулів реформа ну рушила, довіра впала.
Той самий механізм спрацював із децентралізацією: через рік після того, як громади отримали реальні повноваження, люди помітили відремонтовану дорогу, новий парк… І довіра зросла не лише до місцевої влади, а й до держави загалом. Бо людина бачила: “Навколо мене добре, значить, держава працює”.
Цей механізм відчутний, конкретний, щоденний результат є єдиним, що насправді рухає довіру. Комунікаційні стратегії, красиві презентації, публічні звіти ефективно працюють, коли громадяни бачать підтвердження в реальному повсякденному житті
Анатолій Кінах сформулював цю думку так: довіра досягається лише тоді, коли між державою, бізнесом і суспільством існує постійний діалог на засадах взаємної поваги й відповідальності. Не разові консультації, а саме постійний діалог, а дії влади передбачувані. Саме тому відсутність затвердженої парламентом програми дій уряду протягом шести років, з точки зору Кінаха – це системний підрив довіри: без програми немає відповідальності, без відповідальності немає довіри.
Конкретні кроки: відновити конкурси на держслужбу, щоб люди розуміли, як потрапити в систему і за якими критеріями; повернути практику урядових комітетів з участю громадськості; запровадити вимірювані показники для кожного міністерства – не враження, а цифри; і нарешті виконувати те, що вже ухвалено. Стратегії без механізму реалізації, укази без протоколів засідань, закони без підзаконних актів – це не просто марнотратство, це активне руйнування довіри: люди чують обіцянку й не бачать дії. “Не форма, а зміст. Не слова, а дії”.
Числа не брешуть
Коли немає об’єктивних, верифікованих показників роботи кожного міністерства, оцінка будується на враженнях, чутках і загальному медійному фоні. І тоді навіть якісна робота залишається невидимою, а гучний скандал перекреслює роки зусиль. Проблема не в тому, що громадяни емоційно оцінюють владу. Громадська думка завжди емоційна, так влаштована людина. Проблема в тому, що емоції заповнюють порожнину, яку мали б займати точні дані.
Число, на відміну від людини, не має інтересів. Воно не залежить від того, хто при владі, хто фінансує дослідження, і що вигідно показати перед виборами. Наприклад, якщо міністр охорони здоров’я виходить і каже, що за час його каденції тривалість життя українця зросла на рік – це чіткий, незаперечний, верифікований і порівнянний із будь-якою іншою країною світу результат. Культура даних – це не лише про вимірювання. Це про готовність зважати на те, що показують числа, навіть коли це незручно.
Тобто пропозиції уряду і його рішення мають формуватись виключно на основі даних (як українських, так і міжнародних).
Дані важливі ще й тому, що вони викривають речі, які інакше залишаються прихованими.
Ключова функція культури даних у публічному управлінні не в тому, щоб виправдовувати владу чи атакувати її. А в тому, щоб зробити неможливим управління на основі вражень, зручних наративів і вибіркової статистики. Країна, яка навчиться вимагати від своїх міністрів не красивих слів, а вимірюваних показників, – це країна, де довіра може будуватися на чомусь твердішому, ніж емоція.
Одним з таких показників може стати “Індекс глобальної конкурентоспроможності”, який щороку розраховується для Давосу і охоплює майже сотню показників – від тривалості життя до ефективності фінансових ринків, від якості освіти до рівня захисту прав власності. Робота за цими чіткими показниками може стати об’єктивною оцінкою роботи влади. Як законодавчої, так і виконавчої.
Країна, яка навчиться вимагати від своїх міністрів не красивих слів, а вимірюваних показників, і яка навчиться довіряти числам більше, ніж заявам, це країна, де управління стає прозорішим не завдяки добрій волі чиновників, а завдяки самій архітектурі системи. Саме в цьому і є сенс: хороші інститути не розраховують на хороших людей. Вони працюють навіть із звичайними.
Замість висновку: довіра будується не на словах
“Нема тої влади, якій носили б квіти”, – сказав на круглому столі Руслан Приходько. І це правда не лише про Україну. У будь-якій демократії рейтинги влади тяжіють донизу. Але є різниця між нелюбов’ю і зневагою. Між здоровою критикою і відчуттям повного розриву між тим, що влада обіцяє, і тим, що людина бачить навколо себе.
Мінцифри отримала довіру не через гарні презентації, вона дала конкретний, щоденний, відчутний у кишені продукт. Патрульна поліція на початку теж мала довіру, бо люди побачили різницю. Потім далі патрулів справа не пішла, і довіра впала. Механізм той самий в обох випадках: люди не читають звіти, вони відчувають результат.
Саме тому пропозиції, які пролунали на круглому столі, важливі не як академічні тези, а як практична дорожня карта. Вимірювати роботу міністерств об’єктивними показниками. Повернути урядові програми з публічною звітністю. Цифровізувати процеси так, щоб корупція ставала технічно неможливою. Готувати фахівців, здатних керувати сучасною державою. Будувати інститути, яким можна довіряти – не тому що так сказали, а тому що так працює.
