Активізація розмов про наближення перемир’я актуалізувало й дискусію про післявоєнну (а, точніше – міжвоєнну) державну політику України та ті пріоритети, які мають бути у фокусі уваги державного будівництва.
Звісно, у щирість Москви згодитися на встановлення стійкого миру у тверезому розумі мало хто повірить, адже там власні цілі визначали неодноразово і публічно – капітуляція України з визнанням її владою територіальним втрат.
Але розмови про перегляд підходів до окремих напрямків державної політики з усім тим лунають все гучніше, і це нормально, адже політична сфера країни навіть в умовах повномасштабної війни перебувати в анабіозі не може. У демократичному суспільстві – це прямий шлях до стагнації і деградації суспільних процесів.
І тут у нас, на жаль, раз за разом дає рецидиви давня хвороба – концентрація уваги на зовнішньому боці справи, без урахування її змістовної частини.
Наведемо простий приклад у сфері державної інформаційної політики. Про критично низьку ефективність “Єдиного марафону” у його нинішньому форматі не писав тільки лінивий. Але держава, навіть якщо хотіла б змінити даний формат, зробити це не може, оскільки ЄМ – сформована та підконтрольна система. Проблема у тому, що абсолютна більшість українців отримують інформацію з інших джерел. Які як раз перебувають поза впливом регуляторних органів влади. “Єдиний марафон” захопив телевізор, але телевізор не дивляться.
Наслідки – неприємні. Причому бачимо ми їх регулярно і з різних приводів. Сварка в Овальному кабінеті? Громадяни чули безліч трактувань та оцінок – звідки завгодно, тільки не з офіційних джерел. Повідомлення з фронту – набагато легше та оперативніше їх отримати за неформальними каналами, навіть сумнівного характеру (чим безумовно користуються поширювачі ворожих інформаційних вірусів). Прогнози та припущення з приводу того, у якому форматі відбуватимуться майбутні мирні перемовини та якими можуть бути “червоні лінії” знову ж таки є більш аргументованими, якщо їхнім джерелом є стороннє джерело.
Фраза – “довіряйте тільки офіційним та перевіреним джерелам інформації”, яку так часто за останні роки повторювали повноважені представники української влади є підтвердженням лише одного факту – Україна програє інформаційну війну. Адже саме формулювання, що готові висновки з приводу нинішньої ситуації вам подаватимуть посадові особи і тільки вони, свідчить про те, що влада не готова налагоджувати постійну комунікацію із громадою та окремими її представниками.
Звісно, тривалий час все можна списувати на воєнний стан та повномасштабну війну, але робити це нескінченно довго неможливо. Ізраїль, який десятиліттями живе у ворожому оточенні, дуже швидко зрозумів, що цензура – поганий вихід з інформаційного глухого кута.
Можливо, настав час перезавантажити систему впливу держави на інформаційну сферу з метою її децентралізації та підвищення рівня ефективності впливу? У тому числі шляхом стимулювання створення відносно автономних центрів генерування контенту.
Медіахолдинг та навіть окремий блогер, який дотримується діючого законодавства та працює в інтересах України, але веде самостійну редакційну політику, принесе більше користі, аніж ще одна підконтрольна «районка» з обов’язковим передруком погоджених текстів. У тому числі тому, що продукуватиме креативні ініціативи, до яких з різних причин у цензорів не доходять руки.
Дані зауваження є тим більш нагальними, що в умовах хиткого миру утримати інформаційний фронт проти досвідчених пропагандистів-маніпуляторів буде набагато складніше, аніж в умовах повномасштабної війни, коли громадяни точно знають – по який ЛБЗ сидить ворог.
Ані капітуляції, ані погодження зі стратою ТОТ Москва не дочекається. А тому спробує взяти реванш за невдачу на полі бою шляхом дестабілізації внутрішньої ситуації в Україні. Зробити це можна єдиним способом – поширенням в інформаційному просторі деструктивних наративів. Тож готуватися до цієї війни за свідомість і мізки людей слід починати уже сьогодні. І готувати для цього весь медійний інструментарій з новітніми технічними розробками та інноваційними когнітивними підходами.
Фахівці у цій сфері в Україні є. А тому гіршим сценарієм була б уніфікація їхньої діяльності у рамках єдиної державної медійної матриці, як би вона не називалася.
