Демократію втрачають із кожною поступкою: анатомія російської диктатури і висновки, які має зробити Україна

Очевидними є й результати, які можна спрогнозувати уже зараз — правляча партія вкотре набере умовні «146%», а хто висловлять незгоду — опиняться у кращому випадку там, де політв’язень Шлосберг, у гіршому — де останній визнаний лідер російської опозиції Навальний.

Коментувати перебіг та окремі аспекти цього фарсу, під назвою «голосування» — справа марна. Але певні висновки з цієї історії українське суспільство зробити має.

Справа у тому, що на фініші радянської імперії її столиця була ледь не взірцем демократії. Там збиралися багатотисячні мітинги, розвивалися незалежні ЗМІ, вирувало суспільне життя.

Із заздрістю дивилися фахівці з PR-технологій на російські реалії й у 1990-х. Стандарти і якісний рівень російських та українських медіа та реклами у ті роки був незрівнянним. Конкуренція на виборах в усіх російських регіонах — шаленою. Гонорари політтехнологів — захмарними. Соціальні і політичні технології спочатку випробувалися у російських реаліях, а вже вторинним продуктом доходили до України.

Але все змінилося на межі ХХ і ХХІ століть. Коли до влади в РФ прийшов Путін.

Так, певний час у соціальному плані там стало (принаймні у великих містах) краще. Кремль забезпечив відносно сите життя підданим, ті відмовилися від громадянських і політичних прав і свобод. Влада з демократичної перетворилася на замкнену корпорацію з представників спецслужб та, частково, олігархів, які прийняли нові правила і погодилися ділитися нафтогазовими прибутками з каральними органами.

Потреба у виборах зникла.

Натомість магічний образ російського «супер-технолога» розчинився у бюрократичному болоті, яке перебрало на себе функції організатора, контролера та фіксатора результатів чергової формальної легітимізації влади за допомогою бюлетенів. Уже Помаранчева Революція показала, що запрошені українською владою російські політконсультанти повністю втратили кваліфікацію. І до того ж абсолютно не орієнтуються у наших умовах.

Все це, звісно, не відбувалося за один день. Спочатку перекрили кисень незалежним ЗМІ. Кремль залишив за собою монополію на інформацію. Потім почалися проблеми у демократичної опозиції. Патріоти цьому раділи і вважали, що їх це не стосується. Помилялися. Згодом була вибудована жорстка адміністративна вертикаль. У більшості міст — скасовано вибори мерів, ще раніше скасували вибори губернаторів.

Суспільство періодично висловлювало незгоду, але у режиму находилися аргументи, щоб цю незгоду перевести у те русло, у якому політичні та громадські активісти уже нічого не могли зробити. Як силові, так і пропагандистські.

Процес «закручування гайок» розтягнувся більше, ніж на десять років і завершився лише після повномасштабного вторгнення в Україну, коли режим перейшов до прямих репресій проти незгодних з цією авантюрою.

Скільки це триватиме? Певно, до моменту смерті того, хто цей режим уособлює і транзиту влади. Не факт, що нова адміністрація бодай пом’якшить табірні порядки, але вони все одно будуть іншими, оскільки почнеться перерозподіл зон впливу та ресурсів.

Звернемо, однак, увагу на інше. Захоплення влади почалося з патріотичних гасел на тлі нової війни на Кавказі та поетапного позбавлення суспільства можливостей впливати на політику. І кожного разу, коли громадянам висували чергові вимоги, які ще декілька років тому здавалися неприйнятними і немислимими, суспільство з подивом з’ясовувало, що уже нічого зробити не може, оскільки здало попередні позиції. 

Уроків для України з цієї історії деградації російської державної моделі багато. Акцентую лише на одному — якщо суспільство здає бодай одну позицію — подальше посилення авторитарних тенденцій відбуватиметься у геометричній прогресії.