Спочатку декілька цифр. Лише 3% українців очікують, що за президента США Дональда Трампа Україна може розраховувати на повністю справедливий мир. Про це свідчать дані опитування КМІС. Ще 15% респондентів розраховують скоріше на справедливий мир, хоча з виконанням деяких поступок РФ. Вважають, що мир буде почасти справедливий, почасти – ні, 21% українців. На скоріше несправедливий мир, хоча з виконанням деяких вимог України, розраховують 32% українців. Про зовсім несправедливий мир говорять 22% українців.
Якщо уважно придивитися, то у повідомлені про соціологічне дослідження наявні два неочевидних меседжі. Перший – громадяни України пов’язують очікування миру з позицією та діями керівництва США, хтось – Трампа, хтось – його наступника. Другий – характеристики миру, який вважається “справедливим” інтерв’юери залишають на розсуд самих респондентів. А там можливі дуже широкі трактування – від “кордонів 1991 року і виплати репарацій”, до – “припинення бойових дій на лінії зіткнення”.
Меседжі, ще раз наголошу – неочевидні, але дуже важливі. Причому рівень цієї актуальності, як не парадоксально, нам можуть підказати вороги – російські пропагандисти.
Останні (не з ТВ, на кшталт Скабєєвої – їх аналізувати не цікаво, а трохи глибші) понад 10 років стверджують, що у світі настає / настала епоха “пізнього вашингтонського устрою”, коли встановлена у 1990-х роках після розпаду СРСР, гегемонія США у світі дедалі частіше переживатиме випробування, а з часом і зовсім паде. Процес цей може розтягнутися на десятиліття, але уже є незворотнім.
Причина – посилення інших центрів глобального впливу та зміна пріоритетів державної могутності. Індустріальні країни, які не знищили власну промисловість, виявилися більш стійкими у кризових ситуації, аніж ті, що зробили ставку на комфортне життя у постіндустріальному суспільстві.
З цього факту РФ, яка тисячоліттями пестувала експансіоністську філософію, зробила хибний висновок, що принцип “хто сильніший – той і правий” стосується тільки неї. А ударів у відповідь вона не отримає. Тому й спричинилася відверта невдача у війні проти України, а також низка поразок меншого гатунку – від відступу з Сирії до втрати впливу у Середній Азії та на Закавказзі.
Але початкове припущення, зрештою, не є далеким від істини. Роль Азії, особливо, Китаю, Африки та Глобального Півдня у цілому за останнє десятиліття капітально зросла. Не бачити цього – брехати самим собі.
І сподівання винятково на США, як бачимо, себе далеко не виправдовує.
У нинішньому динамічному світі, а особливо з огляду на глобальні тенденції, Україна, якщо хоче залишитися на мапі світу як держава, має розраховувати на саму себе. На власну збройні сили, технологій, ефективну систему державного управління, випереджаючий розвиток економіки.
Дані соціології, на жаль, констатують лише те, що українці досі очікують, що хтось має піклуватися про них.
Другий висновок ще більш тривожний. Словосполучення “справедливий мир” виглядало логічно в умовах дії міжнародного права та функціонування порядку, який встановився після завершення Холодної війни.
Але давайте будемо чесними самі з собою – міжнародне право не діє. І далі, з часом послаблення власне американського впливу на події у світі, посилатися на нього будуть все менше. Будь-яке перемир’я та навіть стійкий мир все одно виглядатимуть для значної частини українського суспільства як “несправедливі”. І вірити, що ХТОСЬ має забезпечити наповнення форми миру справедливим змістом – значить сподіватися на нездійснене.
Гасло про “демократичні цінності” ще працює у межах ЄС, але все менше зв’язує обидва берегти Атлантики.
Вихід з цього дуже простий. Основну ставку робити на сильну державу з сильною армією та ефективним функціонуванням інших складових державного механізму.
Можливо, світ колись повернеться на шлях прогресу та взаємної поваги. Але до цього має пройти тривалий час, коли авторитарні режими вичерпають власний потенціал. А до цього – ще дуже великий шлях.
