Чотири тези Ольги Полякової: чи підтримує їх суспільство, що кажуть соціологічні дослідження

Посилання на саме інтерв’ю я давати не буду, але його без проблем можна знайти, наприклад, на Youtube.

За сім наступних діб у результаті моніторингу 90 національних і регіональних ЗМІ та 86, умовно кажучи, найрізноманітніших «політичних» телеграм-каналів виявлено понад 100 унікальних публікацій за темою цього інтерв’ю. Охоплення за даними Data media становило щонайменше 1,2 млн людей в Україні. Тобто інтерв’ю виявилося дуже резонансним.

В самому інтерв’ю, в тому епізоді, де співачка говорить про своє розуміння того, що відбувається в Україні, я б виділив чотири основні тези:

1) Високий рівень корупції та відсутність значущих, системних результатів її подолання.

2) Насильницька мобілізація, яка проводиться з порушенням законодавства — маються на увазі дії ТЦК та процес так званої «бусифікації».

3) Обмеження свободи слова, яке виходить за межі вимог воєнного часу, та цькування за «неправильні» публічні висловлювання. При цьому процес обмеження свободи слова посилюється. 

Перерахувавши ці три пункти у формі емоційних висловлювань, Полякова запускає тригер, називаючи ці процеси «перетворенням України на концтабір». Після чого проголошує наступну тезу: 

4) Атомізація суспільства під впливом перших трьох негативних процесів. Говорить про те, що люди втрачають бажання допомагати одне одному, заступатися одне за одного та відстоювати права інших людей, побоюючись можливих покарань. 

Звичайно, це було сказано дещо іншими словами (крім слова «концтабір»), але я виводжу акценти з її монологу саме в ці тези. Безпосередньо за вживання слова «концтабір» Ольга принесла вибачення після реакції колишніх полонених, які повернулися в Україну з полону в РФ. А за всіма іншими пунктами вона готова відстоювати свою позицію. Навіть у суді. Про що днями публічно заявила.

Компанія «Active Group» провела соціологічне дослідження щодо того, наскільки респонденти підтримують або не підтримують позицію співачки Ольги Полякової в її інтерв’ю Раміні Есхакзай 10 серпня 2026 року.

Методорогія: Дослідження здійснене компанією «Active Group» за допомогою онлайн-панелі «SunFlower Sociology». Метод: самозаповнення анкет громадянами України віком від 18 років. Вибірка: 1000 анкет (репрезентативна за віком, статтю та регіоном України). Період збору даних: 15 серпня 2026 р. Теоретична похибка при довірчій імовірності 0,95 не перевищує 3,1%. Результати можна побачити на Діаграмах 1 і 2. 

Мене мало цікавить сама Полякова і я не буду розбирати конкретно її виступ. Набагато більше мене цікавить реакція суспільства на сказані слова. Одразу хочу зазначити, що проведене дослідження не дає чіткого розуміння, що саме підтримують або не підтримують респонденти. Як я зазначив вище, можна виділити чотири явні тези у промові співачки. Результати опитування дають лише показники підтримки / непідтримки загалом.

Грубо кажучи, половина опитаних підтримала Полякову (50,3%), трохи більше чверті (26,6%) — не підтримали, решта (23,1%), тобто ще майже чверть опитаних, — не визначилися. Але ЩО САМЕ підтримали або не підтримали респонденти? Яку або які з тез? Чи всі одночасно? І якою мірою, у відсотках, респонденти ставляться до тих чи інших тез? На жаль, дослідження не дає відповіді на це питання.

Для цього звернемося до інших соціологічних досліджень за цими темами.

 За останні два роки компанія «Active Group» провела кілька хвиль соціологічних опитувань (діаграма 3) та якісних досліджень, пов’язаних з оцінкою роботи антикорупційних органів і боротьби влади з корупцією. Результати невтішні. Понад 2/3 респондентів вважають, що влада та антикорупційні органи працюють недостатньо. Від 12% до 14% у кожному опитуванні взагалі впевнені, що антикорупційні органи та служби сприяють збільшенню корупції. І за останні два роки ситуація кардинально не змінюється. 

Ці цифри підтверджуються дослідженнями інших соціологічних компаній.

• Компанія КМІС у дослідженнях від 19–28 вересня 2025 року та від 26 листопада — 13 грудня 2025 року опублікувала результати, згідно з якими 71% і 67% опитаних відповідно в кожному з досліджень відзначають зростання рівня корупції. Компанія Info Sapiens у дослідженні на початок 2026 року дає показник 85,7% опитаних, які відзначили зростання рівня корупції.
• «Рейтинг» у дослідженні від 17.12.2025 — 07.02.2026 (експертне опитування) публікує цифру 65% експертів, які вважають проблему корупції в Україні поширеною. І так далі. Безпосередньо порівнювати ці цифри не можна, оскільки формулювання запитань дещо відрізняються. Але показники явно корелюють між собою. Від 2/3 до ¾ респондентів вважають проблему корупції поширеною та відзначають недостатність боротьби з нею з боку держави й антикорупційних органів.

Під час проведення компанією «Active Group» якісних досліджень (фокус-групи, глибинні інтерв’ю тощо) тема корупції спливає в кожній групі та в кожному інтерв’ю. При цьому питання корупції дуже часто пов’язуються з питаннями безпеки та / або фінансування ЗСУ. Наприклад: «У нас по всьому місту перекладають плитку, а укриттів немає / а краще б більше дронів закупили». І це практично за всіма темами якісних досліджень, які хоч якось стосуються бюджетних організацій та органів влади всіх рівнів.

Тобто проблема є, вона «наболіла», і Ольга Полякова у своєму інтерв’ю «влучила», як то кажуть, у болючу точку. Що й викликає підтримку з боку суспільства як мінімум цієї тези. 

Переходимо до другої тези — до насильницької мобілізації. У квітні та травні 2026 року компанія «Active Group» провела дві хвилі опитувань на тему «З якими порушеннями в роботі ТЦК особисто стикалися респонденти або чули про них». 

Сума відсотків перевищує 100, оскільки на запитання можна було давати кілька варіантів відповіді. 

Також цікаві показники опитування щодо питання «Хто несе відповідальність за порушення в роботі ТЦК?», опитування було проведене в липні 2026 року.

Реально, відповідно до законодавства України, відповідальність за процес мобілізації та роботу ТЦК несуть такі особи та органи (від низу до верху виконавчого ланцюга): 

• Керівник конкретного ТЦК: персональна відповідальність за дії свого ТЦК;
• Військові адміністрації: безпосередня організація мобілізації на місцях;
• Генеральний штаб: управління самим призовом;
• Міністерство оборони: безпосереднє керівництво системою ТЦК;
• Кабінет Міністрів: організація системи та нормативне забезпечення;
• Президент України: загальне керівництво мобілізацією.

Але соціологія працює не із законодавчими нормами, а зі сприйняттям людьми процесів і подій. І президент, за результатами опитування, є другим, на кого суспільство покладає відповідальність за порушення в роботі ТЦК. А Генеральний штаб, наприклад, у розумінні респондентів практично не несе відповідальності. При цьому результати кількох хвиль опитувань з листопада 2024 року до липня 2026 року показують, що респонденти вважають систему мобілізації в Україні нездатною забезпечити ефективну мобілізацію. 

Тобто система перестала сприйматися респондентами (суспільством) як ефективна та дієздатна ще з кінця 2023 року. Показники практично не змінюються. Це, з одного боку, говорить про хронічну системну проблему в питанні мобілізації, а з іншого — показує нездатність держави, принаймні у сприйнятті респондентів, вирішити цю проблему.

Під час проведення компанією «Active Group» якісних досліджень (фокус-групи, глибинні інтерв’ю тощо) проблеми мобілізації та законність дій ТЦК також озвучуються респондентами практично на кожній фокус-групі або глибинному інтерв’ю, якщо дослідження хоч якось стосуються процесу мобілізації. А часто ця проблематика проявляється і в дослідженнях, безпосередньо з мобілізацією не пов’язаних. Тобто це питання також є «болючою точкою» суспільства, і Ольга Полякова у своєму інтерв’ю «влучила» в неї. Що викликало підтримку у значної частини опитаних респондентів (див. Діаграму 1).

Третя теза — обмеження свободи слова. Насправді це важко вимірюване поняття. Тим більше, що кожен респондент розуміє його по-своєму. Навіть у різних міжнародних фондах та організаціях існують різні методики вимірювання індексу (рівня) свободи слова в країні. А нас узагалі цікавить саме сприйняття свободи слова респондентами. Тому спочатку я просто провів моніторинг 90 національних і регіональних українських ЗМІ, у яких визначив кількість унікальних публікацій, що стосуються прямої критики влади (чиновників, Президента, органів влади) та правлячої партії / депутатів «Слуги народу» за останній рік по місяцях (діаграма 7). Треба враховувати, що одній події можуть бути присвячені 10–20 унікальних публікацій різних авторів і з різним текстом. Але сама кількість таких публікацій є індикатором рівня свободи слова. Частина таких публікацій, і ми не знаємо яка саме, може бути політичним замовленням. Але відсутність свободи слова передбачає відсутність критики влади. За відсутності свободи слова неможливо критикувати владу навіть за гроші. Також хочу зазначити, що мої методи моніторингу через ШІ не зовсім досконалі навіть із прописаними промптами та ШІ-агентами. Напевно, якісь публікації не потрапили до моніторингу. 

Загальна кількість унікальних публікацій за рік становила 1 612. При цьому знайдено не всі, і моніторинг проводився без телеграм-каналів та ФБ. Із квітня 2026 року, до речі, спостерігається зростання кількості публікацій (у серпні 2026 року враховано лише публікації за період 1–18 серпня).

Тут може бути кілька причин або їх поєднання:

• збільшилася кількість помилок органів влади;
• збільшилася кількість дій влади щодо виправлення своїх помилок. При цьому такі виправлення самі можуть бути помилковими з точки зору суспільства;
• збільшилася кількість замовних матеріалів проти влади. Це може бути як проявом політичної боротьби, так і своєрідним методом «захисту», наприклад, з боку фігурантів антикорупційних розслідувань;
• інші причини.

Наразі не маю достатньої інформації, щоб робити висновки. Але факт зростання кількості публікацій у ЗМІ з прямою критикою органів влади, провладних депутатів ВРУ та окремих чиновників я зафіксував.

Головне для мене, в контексті цієї статті, що за реального обмеження свободи слова ми побачили б спадний, а не висхідний графік публікацій із критикою влади.

Соціологічних досліджень саме за питанням «Чи є заборона / обмеження свободи слова щодо критики влади?» або в схожих формулюваннях за останні два роки практично немає. Є дослідження, які або порушують питання обмеження якихось конкретних медіа. Наприклад, щодо заборони телеграм-каналів. Є дослідження щодо необхідності обмеження свободи слова у воєнний час, але вони стосуються військової інформації, а не критики влади. Тобто більшість досліджень стосувалася конкретних сфер застосування свободи слова, а не стану свободи слова в Україні загалом.

З того, що є у публічному просторі, я б виділив соціологічне дослідження «КМІС» за вересень 2025 року. У ньому «за збереження та необхідність критики влади» сумарно висловилися 90% респондентів. У дослідженні «Центру Разумкова» за листопад 2025 року «Допускають обмеження громадянських прав, включно зі свободою слова у воєнний час» — 21,5% опитаних. І в тому ж дослідженні «Не вважають зовнішню агресію виправданням обмежень прав» — 45,4% опитаних. Але формулювання запитань показують БАЖАННЯ респондентів, а не оцінку поточного стану свободи слова.

Під час якісних досліджень, які проводить «Active Group», проблематика, пов’язана з обмеженням свободи слова, спонтанно озвучується в поодиноких випадках. Розшифрую для непосвячених. У процесі проведення фокус-груп (8–10 респондентів одночасно) або глибинного інтерв’ю з одним респондентом інтерв’юер (модератор) ставить запитання. Як загального характеру, так і за конкретною тематикою. При загальному запитанні, наприклад, «Які проблеми в Україні вас найбільше хвилюють на цей момент?», респонденти самі називають проблематику, яка їх найбільше хвилює. Або якась проблема озвучується респондентом як відповідь на зовсім інше запитання. Це і є «спонтанне озвучування». Тези 1 і 2 з інтерв’ю Полякової (корупція та насильницька мобілізація / ТЦК) респонденти спонтанно озвучують зараз практично в усіх якісних дослідженнях, які проводить «Active Group». Проблематика свободи слова спонтанно озвучується в поодиноких випадках. Для відповіді необхідно поставити респондентам пряме запитання. Наприклад, «Як ви вважаєте — чи є зараз в Україні обмеження свободи слова чи ні?». 

Виходячи з вищесказаного, можу зробити висновок, що третя теза з інтерв’ю Полякової про обмеження свободи слова підтримується респондентами набагато менше, ніж тези про корупцію та насильницьку мобілізацію / ТЦК. Не можна сказати, що таких респондентів взагалі немає, але проблема свободи слова реально не є настільки ж актуальною, як попередні дві. А «прирівнювання» проблематики свободи слова до проблематики корупції та ТЦК є суб’єктивною думкою співачки. На яку вона, тим не менш, має повне право. 

Окремо зупинюся на вживанні в інтерв’ю слова «концтабір». Настільки тригерного для наших ЗМІ та суспільства. В інтерв’ю цим словом Полякова узагальнила свої три тези — корупція + насильницька мобілізація + обмеження свободи слова = «концтабір». Залишимо на совісті Ольги вживання цього терміна в такому контексті. Вона явно не уявляє собі, що таке сучасний російський концтабір, і дай Боже, ніколи цього не дізнається. За своєю волонтерською діяльністю з обміну полоненими у 2014-му році я деяке уявлення про це маю. Тим більше, за це слово Ольга принесла вибачення. Звичайно, реально до «концтабору» Україні дуже далеко. І не варто забувати, що країна перебуває на воєнному стані, веде війну, і певне обмеження прав і свобод зараз є просто необхідним заходом. Що абсолютно не виправдовує порушення законів.

Але необхідно зазначити, що під час проведення якісних досліджень компанією «Active Group» слово «концтабір» у прив’язці до України рідко, але спонтанно озвучується респондентами. Це відбувається не часто, але й зовсім поодинокими випадками це назвати не можна. Отже, у якоїсь частини респондентів (невідомо, якої саме — публічних кількісних вимірювань за такою термінологією немає) цей термін у контексті України також може знайти підтримку. 

Четверта теза. «Атомізація» суспільства в Україні — побоювання підтримати протест людей, якщо він спрямований проти якихось дій влади, та відокремлення людей у суспільстві одне від одного. Жодних публічних соціологічних досліджень на цю тему в Україні за останні дуже багато років я не знайшов. Ба більше, сама концепція (теза) в інтерв’ю виражена дуже неконкретно й дуже «на емоціях». Це особисто я спробував її якось конкретизувати. З інтерв’ю Ольги Полякової не зовсім зрозуміло, що взагалі вона мала на увазі. Видно, що це дуже емоційна суб’єктивна оцінка. Наскільки ця теза могла отримати підтримку у респондентів, теж незрозуміло. Не зовсім зрозуміло навіть, як узагалі можна «виміряти» ступінь роз’єднаності або згуртованості людей. Якісне дослідження конкретно за цим питанням теоретично провести можна. Але жодного числового показника вони не дадуть.

За раніше проведеними компанією «Active Group» якісними дослідженнями за іншими темами щось віддалено пов’язане з цією тезою можна з натяжкою вважати зниженням рівня та обсягу допомоги нашим волонтерам. Але причин тут багато — зниження рівня доходів населення, втома від війни, посилення регуляторної політики держави у волонтерській сфері тощо. У будь-якому разі я не пам’ятаю, щоб респонденти десь вказували причину «Ми тепер допомагаємо менше (або не допомагаємо), тому що нам стало байдуже, що буде з людьми навколо нас». Або щось схоже на такі відповіді.

Тому цю концепцію вважаю наразі неактуальною для нашого суспільства.

З усього вищесказаного можна припустити, що інтерв’ю Полякової було підтримане половиною респондентів насамперед у питаннях корупції та насильницької мобілізації (порушенні законів діями ТЦК). І частково підтримане в питанні обмеження свободи слова. Якого реально, як ми бачимо, немає. Я маю на увазі обмеження свободи слова щодо критики дій влади. І проблеми корупції та насильницької мобілізації існують давно. Невдоволення накопичується, оскільки українське суспільство не бачить, що влада реально виправляє становище в цих питаннях. Акцентую увагу — не держава / влада нічого не робить, а суспільство не бачить реальних змін. Або влада робить недостатньо, або не може пояснити суспільству й показати реальні результати. А реально відбувається і те, і інше.

При цьому Полякова ще не порушила інші важливі «болючі точки» нашого суспільства — питання миру, ефективності захисту міст від бомбардувань, ефективності нашої дипломатії, підготовки до зимового опалювального сезону, зубожіння населення тощо. І все одно інтерв’ю отримало великий резонанс. А як же на нього відреагували чиновники, представники державних органів, спікери українських парламентських партій? Усе, що я знайшов у ЗМІ, — це короткі заяви депутатів «Слуги народу» — Бужанського, Мазурашу та Качури. У них тією чи іншою мірою вони, можна сказати, підтримують право Полякової говорити про проблеми. Качура також визнавав те, що озвучені проблеми існують. Від «Європейської Солідарності» було висловлювання депутата ВРУ Павленка. Але він навіть не давав оцінки інтерв’ю Полякової, а спробував побудувати «конспірологію», що Офіс Президента може «використовувати такі фігури, як Полякова, для утримання російськомовного електорату» (моя особиста оцінка — повна нісенітниця). Загалом уся реакція — заяви трьох далеко не най«вагоміших» депутатів, щонайменше один із яких має дуже контроверсійний бекграунд. Увесь інший український політикум — як від влади, так і від опозиції — просто «не помітив» або вважав за краще «не помітити» це інтерв’ю. Що, до речі, додає для мене підстав вважати інтерв’ю Полякової виключно її власною ініціативою. Та й узагалі не бачу, який був би сенс «використовувати» Полякову як «замовного» спікера. Дуже нішова естрадна співачка, абсолютно далека від будь-якої політики. Ті, хто шукає тут «політичний підтекст», на мою думку, шукають чорну кішку в темній кімнаті, якої там немає.

Однак відсутність реакції з боку влади та інших політиків — це неправильно. І в цьому випадку я маю на увазі не лише інтерв’ю Полякової. За результатами якісних досліджень, які проводить «Active Group», ми бачимо, що респондентам часто щонайменше незрозумілі багато рішень влади. А як максимум вони викликають негативну реакцію. Навіть реальні прецеденти якихось успішних дій і рішень не доносяться до респондентів. Що виглядає досить дивно. Тому що у 2019 році саме правильно вибудувана комунікація з виборцями дозволила виграти вибори Зеленському та «Слузі народу». Неправильні рішення та втрата зворотного зв’язку влади із суспільством у звичайний час призводять до перемоги опозиційних сил на виборах. Але, оскільки виборів у нас немає вже 7-й рік і проводити їх зараз, як мінімум, дуже складно, то проблеми й невдоволення в суспільстві накопичуються. Скинути їх виборами зараз не виходить. Тому від влади очікують якихось реальних системних дій у вирішенні проблем та їх пояснення. Тому що ігнорування суспільства в умовах війни та відсутності виборів ще невідомо скільки часу може призвести до дуже неприємних наслідків. І не лише для влади, а для всієї країни загалом.