Підсумок саміту «великої трійки» в Китаї: «гора не народить навіть мишу», — дипломат Данильченко

Зустріч може відбутися 18–19 листопада на полях саміту Азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) у китайському Шеньчжені. Дональд Трамп уже заявив, що він готовий взяти участь у тристоронній зустрічі. За його словами, ця зустріч могла б стосуватися не стільки України, а питання ядерної зброї.

«Ми могли б обговорити ядерну зброю та денуклеаризацію», — сказав Трамп журналістам біля Білого дому. — «Якщо голова Сі захоче провести таку зустріч, я — за».

Помічник Путіна Юрій Ушаков зазначив, що організаційна підготовка до тристороннього саміту вже розпочалася. «Зараз я вже можу точно сказати, що й у Москві, й у Пекіні, й у Вашингтоні у принципі готові до проведення зустрічі», — сказав Ушаков. Проте в Пекіні від прямих офіційних кономентарів чи підтверджень щодо формату такого саміту поки що утримуються.

Російські пропагандисти з радістю висловлюють думку, що ініційована Путіним зустріч «лідерів трьох потужних країн», за прикладом Ялтинської конференції 1945 року, закладе основи нового післявоєнного світового порядку, визначивши сфери впливу Росії, США та КНР.

Чи може цей саміт бути новою Ялтою? Чим ця зустріч загрожує Україні, Європі та й самим переговорникам? Та чи можна Україні довіряти Сполученим Штатам? На ці питання в інтерв’ю «Політарені» відповів дипломат, кандидат історичних наук Олександр Данильченко.

— Почну одразу з головного. Олександр Петрович, який результат, на вашу думку, можна очікувати від тристороннього саміту Путіна, Сі і Трампа, якщо він відбудеться?

— Тверезий погляд на ситуацію підказує, що ця гіпотетична зустріч, вочевидь не дасть результату, очікуваного її ініціаторами. Адже за одним столом зберуться лідери держав із надто різним бекграундом, дуже відмінними намірами, геополітичними цілями, що суперечать одна одній. Цілями, які натякають на можливість укладення не миру, а, скоріше, відразу трьох різних «мюнхенських змов». Дивіться, політичним пріоритетом Трампа є нажива, він вірить у переможну силу прибутку. Путін же, навпаки, усім своїм правлінням доказує, що прибуток здобувається силою.

Уявімо собі, що Путін обіцяє Трампу вирішити нагальні проблеми з Іраном, які загнали його у безвихідь перед виборами в Конгрес, і просить авансом розрахуватися за це, змусивши Україну до капітуляції. Але він явно блефуватиме, не маючи такого впливу на Іран.

Трамп, замість України, волів би обговорити ядерне роззброєння, як він і заявив. Але цього не хоче Сі. Трамп, схоже, готовий обіцяти Сі не допомагати Тайваню у разі нападу на нього Китаю, в обмін на залагодження торгівельних і геополітичних проблем. Та чи захоче цього Сі?

От вам відразу три можливих підкилимних домовленості сучасних великих держав, три «мюнхенські змови» за одним столом, що ігноруватимуть інтереси одразу України, Ірану і Тайваню. І наочно продемонструють світові, чого варті гарантії безпеки цих самих великих держав.

Москва намагається грати на дурості й зажерливості Трампа і спокушає Сі майбутньою величчю Китаю. Хоча, думається, що Сі прекрасно усвідомлює, що після кожної зустрічі з Путіним чи Трампом він завжди залишався у виграші. І натомість він захоче показати, що це до нього, у новий центр світу, приїхали два колишніх білих колонізатори, як колись у Ялту до Сталіна, за «ярликами на княжіння». Китай, на відміну від «Трампутіна», утримується від відкритої підтримки територіальних загарбань, що саме і є єдиною метою Путіна і прихованою метою Трампа — як засіб до визиску, оскільки це підважувало б його позицію відразу щодо Тайваню, Тибету й Синьцзяню.

А ще чи в інтересах Китаю аж так піднімати Росію, із власного сателіта, молодшого брата, фактично повертати її до кола великих держав, ризикуючи згодом виростити собі конкурента за вплив, особливо на Європу? Адже Європа й Велика Британія — найважливіші торгівельні партнери і ринки збуту для Китаю.

Послаблення й узалежнення Європи, відстороненої у цьому варіанті від участі у вирішенні світових проблем, хотіли б Трамп і Путін, але не Сі.

— До речі, чи усвідомлюють це лідери провідних європейських країн? Чи пам’ятають вони реальний Мюнхен 1938 року та його жахливі для всього людства наслідки умиротворення агресора, особливо в контексті посилення правого популізму та наближення виборів у ряді країн Європи?

— Європі давно пора остаточно пробудитися від безпекової летаргії, консолідуватися і активно братися за відстоювання власних інтересів. Головна небезпека для Європи — повна згода Путіна з Трампом, який запевнив би Путіна в тому, що не буде виконувати умови 5-ї статті Вашингтонського договору про НАТО. Це може дійсно відірвати РФ від Китаю і підштовхнути рашистський режим до нападу на Європу. На цьому, зрештою, можуть зійтися прагнення цих двох інфернальних осіб.

Європа, у свою чергу, може заблокувати несправедливу угоду щодо України, але вона не зможе забезпечити хороших домовленостей. Вона може тільки відтермінувати напад Росії на Європу, підтримуючи Україну та її збройні сили.

— Цю можливу зустріч Путіна, Трампа та Сі російські та й, власне, західні ЗМІ вже називають «Ялта-2». Але ж у 1945 році Ялтинські домовленості уклали країни-переможниці нацизму. А зараз ніяких перемог ні у Путіна, ні у Трампа немає?

— Тут я з вами погоджуюсь. Дійсно, усі попередні насильницькі «Ялти» були тільки наслідком військових перемог, а не їхньою заміною. Домовленості між лідерами країн-переможниць нацизму в 1945 році світ і визнав легітимними й висловив готовність прийняти саме тому, що ці країни перемогли Третій Рейх. Про який союз, які перемоги чи навіть стратегічну ініціативу Росії на фронті можна говорити зараз, коли Путін п’ятий рік не може захопити увесь Донбас і навіть Малу Токмачку, а його власну територію постійно і болісно атакують? Де переможна рашистська армія на землі, яку він зібрався ділити?

— До чого, на вашу думку, призведе спроба вирішити долю України без самої України?

— Спроба вирішити долю України без участі України — це блакитна мрія Путіна. Але якраз це і робить цю вірогідну зустріч свідомо контрпродуктивною. Адже будь-яке рішення, ухвалене без участі України, не матиме для нас жодного значення. Український народ уже відповів на спроби порушити територіальну цілісність нашої держави. Майже дві третини українців категорично проти виведення військ із Донбасу, навіть під гарантії безпеки. І армія ніколи не виконає того, чого не підтримує суспільство: п’ять років тримати кожен метр своєї землі, а потім просто піти з неї.

Новітній перерозподіл світу, коли агресор отримує винагороду за агресію через закулісні домовленості великих держав, спонукає решту держав світу до перегляду своїх поглядів на власну територіальну цілісність і гарантії її безпеки. А також може остаточно зруйнувати домовленості про нерозповсюдження ядерної зброї. Передусім це стосуватиметься Японії, Південної Кореї та Тайваню. Що означатиме очевидний програш Трампа у Тихоокеанському регіоні, визначеному нині як пріоритетний у зовнішній політиці США.

Крім того, Об'єднана Європа, Велика Британія, Індія, Туреччина, Бразилія, країни Перської затоки — суверенні, геополітично й економічно дуже могутні гравці — зовсім не зобов’язані визнавати і не визнають того, що вирішить для них і за них сучасна «велика трійка».

До того ж історичний досвід переконливо свідчить, що поділ народів без їхньої участі та згоди і загарбання їхніх етнічних територій чужинцями рано чи пізно терпить крах, а нерідко й спричиняє трагічні геополітичні наслідки. Ось деякі приклади.

Польща наприкінці XVIII століття пережила три поділи, але відродилася у 1918 році. У 1939 році відбувся четвертий поділ Польщі, і вона знову відродилася.

Ризький мир 1921 року розділив українські землі між Польщею та радянською Росією без участі УНР. Чим не «Ризька змова» за спиною уряду УНР? Але українці не визнали цього поділу і зрештою воззʼєдналися.

Мюнхенська змова 1938 року спричинила окупацію Чехословаччини та Другу світову війну вже наступного року.

Пакт Молотова-Рібентропа поділив навпіл Східну Європу і віддав її на поталу тоталітарним хижакам. А згодом Ялта на півстоліття передала її Москві. Проте у 1989 та 1991 роках ці кордони впали під тиском самих народів.

Паризькі угоди 1973 року між США та Північним Вʼєтнамом за спиною Південного Вʼєтнаму призвели до втечі американців і падіння Сайгона через два роки.

Дохійська угода США з талібами без участі афганського уряду обернулася ганебною хаотичною втечею американців з Кабула у 2021 році.

Дуже різні випадки навʼязування народам чужої волі, що закінчилися крахом. Але подібні приклади можна продовжувати аж до нашого сьогодення.

Висновок тут такий: мир, якого не підтримає український народ і який відмовиться виконувати його армія, неможливо підписати чужинцям у чужих столицях без його участі, а тим більше імплементувати на українській землі.

— 20 жовтня президент України Володимир Зеленський під час пресконференції за підсумками перемовин між США та Україною в Осло заявив, що Сполучені Штати обговорюють можливість надати Україні потужні гарантії безпеки, аналогічні положенням 5-ї статті НАТО про колективну оборону. На вашу думку, чи варто цим гарантіям довіряти? Ми вже маємо досвід Будапештського меморандуму.

— Щоб відповісти на це питання, погляньмо на ретроспективу відносин між Україною і США. Починаючи з 1991 року Україна неодноразово стикалася з ситуацією, коли обіцянки підтримки з боку Америки зупинялися там, де починалися її домовленості з Росією або страх зіткнення з нею. І щоразу Україна платила за це своєю вразливістю перед незмірно сильнішою за неї колишньою метрополією.

1 серпня 1991 року президент США Буш-старший, виступаючи у Верховній Раді, застеріг від проголошення незалежності України, яка, на його думку, могла дестабілізувати увесь регіон. Він хотів зберегти керовані відносини з «союзним» центром, ставлячи стабільність імперської конструкції вище за підтримку права народу на самовизначення.

За Клінтона 5 березня 1994 року був підписаний уже згаданий вами чотиристоронній Будапештський меморандум. Він закріпив виведення ядерних боєзарядів і засобів їхньої доставки з України, але без жорстких, юридично зобовʼязуючих колективних гарантій її безпеки.

Президент США Буш-молодший повірив у щирість Путіна в боротьбі з тероризмом і ніяк не зреагував на війну в Чечні. Його адміністрація підтримала надання Україні плану щодо членства в НАТО, але на Бухарестському саміті НАТО 2008 року не змогла чи не захотіла забезпечити необхідний консенсус. І Україна залишилася в небезпечній невизначеності.

 У 2009 році Обама почав сумнозвісне перезавантаження відносин з Росією. Після захоплення нею Криму у 2014 році США визнали агресію проти України, запровадили санкції проти Росії, але відмовилися надати Україні летальне озброєння. Санкції були реальними, але не призвели до припинення агресії й повернення окупованих територій.

Перша адміністрація Трампа у березні 2018 року надала Україні Javelin, але вже влітку 2020 року затримала кошти військової допомоги. Тим самим безпека України стала залежною від політичних рішень президента США.

Адміністрація Байдена відмовилася застосовувати санкції до компанії Nord Stream. Після повномасштабного вторгнення вона надала масштабну військову допомогу, але недостатню для відбиття агресії й часто із запізненням. Вона обмежувала застосування американської зброї по цілях на території Росії. Діяла за принципом: «Не дати Росії перемогти, а Україні зазнати поразки».

І нарешті, друга адміністрація Трампа відзначилася непередбачуваними, хаотичними й непослідовними рішеннями, численними відмовами й заборонами, що зрештою призвели до значних жертв і руйнувань критичної інфраструктури й до кризи оборонних можливостей України. Тобто спільна проблема різних адміністрацій США полягала у розриві між підтримкою українського суверенітету та готовністю забезпечити його захист.

Висновок із цього досвіду для України очевидний: ніякі декларації дружби й домовленості великих держав не можуть замінити власну оборонну спроможність і чіткі, юридично зобовʼязуючі механізми союзницького захисту.

А стосовно гіпотетичної «Ялти-2» у Китаї можна зазначити, що вона не зможе задовольнити ніяких прагнень лідерів сучасної «великої трійки». Це буде саме та спроба повторити історію, коли «гора не народить навіть миші», залишивши по собі хіба що урочисті фотографії на втіху марнославному Трампу.