Історія з “Угодою про рідкісноземельні мінерали добігає кінця. В останній день зими президент Зеленський під час свого візиту до Вашингтону може поставити у цій історії як не крапку, то трикрапку, а профільні міністри Скотт Бессент та Юлія Свириденко – підписи під відповідним документом.
Тож “Політарена” розмірковує, що відомо про цю без перебільшення скандальну угоду напередодні її підписання та що може бути далі.
Угода про надра: що відомо
Історія з угодою про корисні копалини – чудовий приклад інформаційного галасу без власне інформації. Кампанія з вимогами віддати українські надра, розпочата новою американською адміністрацією, почалася з вимог віддати борги за надану допомогу. Йшлося про чи то 500 млрд, чи то 350 млрд доларів, хоча насправді гроші такого розміру в Україну навіть на поріг не заходили. Та й Білий дім Джо Байдена надавав Україні допомогу не в борг, а здебільшого у якості грантів.
Але понад три тижні – від 3 лютого, коли президент США Дональд Трамп заявив, що хоче отримати українські рідкісноземельні метали за надану попередниками безповоротну американську допомогу – новинний простір трясе від гучних заяв, спростувань, натяків, чуток тощо. Але про що сторони врешті домовилися, достеменно невідомо досі.
Текст начебто майбутньої угоди 26 лютого оприлюднила “Європейська правда”. З нього випливає, що:
– уряди України та США “з метою досягнення тривалого миру в Україні” мають намір створити Інвестиційний фонд відбудови, створивши партнерство через спільну власність;
– управління Фондом здійснюватиметься спільно;
– Фонд збиратиме та реінвестуватиме, та зароблятиме на доходах від майбутніх продажів усіх державних (незалежно від прямої чи непрямої власності) природно-ресурсних активів Україні;
– Україна вноситиме 50% усіх надходжень від майбутнього (!) продажу усіх відповідних природно-ресурсних активів: родовищ корисних копалин, вуглеводнів, нафти, природного газу та інших видобувних матеріалів, а також від інфраструктури (наприклад, терміналів скрапленого газу та портів);
– внески у Фонд будуть реінвестуватися в Україні.
Привертає увагу, що у документі прописані певні вимоги до України, а от до США – не дуже. Єдине що вони також мають зробити свої внески, а як саме – вирішуватимуть самі і потім. Але головне – цей документ поки що точно не є конкретною угодою. Це скоріше меморандум або декларація про наміри. Угодою ж має стати наступний договір про створення згаданого фонду – саме там будуть прописані всі умови, вимоги до сторін та терміни. І саме цей документ має пройти всі процедури погодження і ратифікацію Верховною Радою, після чого в України виникнуть конкретні зобов’язання.
Щоправда, і в нинішній версії завбачливо наголошено, що написане є обов’язковим до виконання і сторони мають негайно почати перемовини щодо угоди про Фонд. Обидва документи “становитимуть невід’ємні елементи архітектури двосторонніх та багатосторонніх угод, а також конкретні кроки для встановлення тривалого миру, зміцнення економічно-безпекової стійкості” тощо.
Прем’єр-міністр Денис Шмигаль також підтвердив, що це лише “попередній договір”. І поспішив заявити, що угода “напряму прив’язана до гарантій безпеки”. Щоправда, реальність може бути менш райдужною: в документі зазначено, що уряд США “підтримує зусилля України отримати гарантії безпеки, необхідні для створення тривалого миру”. Проте що саме мається на увазі під “підтримкою”, “гарантіями” та власне “тривалим миром”, невідомо.
Також невідомо, що ж насправді підпишуть 28 лютого і чи відповідає версія “ЄП” оригіналу. Український правник Андрій Магера, наприклад, утримався від коментування угоди “Політарені” – оприлюднений текст не викликає в нього довіри. Але що можна припустити більш-менше напевне – від першого людожерського набору вимог офіційному Києву поки що вдалося відбитися.
Оцінки події – чи таки оприлюдненого тексту – у різних експертів, які визначилися зі своїм ставленням, теж різні. Відомий український публіцист та громадський діяч Валерій Пекар, наприклад, відгукується про результат української дипломатичної оборони схвально.
“Обережно скажу, що я в захваті від роботи української команди на переговорах з американцями. Поки що ми йдемо по найкращому сценарію з можливих. Тільки не кажіть це Трампу”, – написав він на своїй фейсбук-сторінці.
Реакція Голови правління Українського кризового медіа-центру, Надзвичайного та Повноважного Посла Валерія Чалого радше іронічна. “Вже перенавантажили наші мізки мінливою інформацією щодо українсько-американської угоди “про корисні копалини”, – зауважив він. І жартома запропонував свіжу креативну ідею: передати частку майбутньої власності України на Марсі США, створити фонд освоєння нової планети, майнові права України зарахувати як один до двох поточного внеску США…
Виграш для всіх, але це не точно: що буде далі
Якщо про зміст угоди можна буде говорити після появи її офіційного тексту, то про сценарії розвитку подій після її укладання можна зробити припущення вже зараз, хай і на рівні “прогнозів Ванги”. Розглянемо два з них.
Перший – позитивний. Сам факт підписання попередньої угоди із заявами про наміри дає сторонам поставити конфлікт між владою США і України на паузу і надалі взагалі про нього забути. Причому ситуація складається вигідною для обох сторін. Трамп може з чистою совістю оголосити себе переможцем.. Цього буде цілком достатньо для його фан-клубу, і це хоч якийсь результат замість обіцяного і розкрученого “миру за 24 години/100 днів/180 днів”. Власне, щось подібне було з Канадою, яка не захотіла ставати 51 штатом, – спочатку Трамп погрожував 25% митом на її товари, а потім, після “угоди про посилення кордону” (що більше треба було Канаді, щоб зменшити потік транзитних нелегальних мігрантів з США), “відтермінував” кару.
Володимир Зеленський теж медійно не у програші – він може оголосити себе захисником, який не “прогнувся” під вимоги шаленого Дона. Український президент, який спочатку казав, що не підпише угоду, в якої немає гарантій безпеки, вже заявив, що головним для нього було те, “що ми не є боржниками”. Він визнав, що в документі нема “всіх гарантій безпеки, які хотіла бачити Україна” (а які ж там є, він не уточнив, – Ред.).
На цьому сторони могли б зупинитися, або “тягнути гуму” далі нескінченно довго. Якби не другий варіант – негативний. Коли угоди “про ненапад” не вийде і Трамп використає першу угоду як зачіпку для подальшого тиску з вимогою подальших, вигідних для нього дій. Або просто тиску, бо хоче і може. Тим більше, що невеличка інформаційна переможна війна, тим більше десь далеко за океаном, може бути дуже помічною у відволіканні від внутрішніх проблем. А вони, судячи з тенденцій та діяльності Ілона Маска, будуть.
І от тоді Україні стане непереливки. Бо доведеться не лише битися за прийнятні умови, відволікаючись від інших напрямків, а й проводити серйозну роботу в Раді. З ратифікацією та змінами до українського законодавства під американське партнерство. А змін, за оцінками народного депутата Ярослава Железняка, знадобиться чимало: до податкового та бюджетного кодексів, бюджету, корпоративного законодавства і навіть, не виключено, законів про приватизацію.
