Стосовно подій 24 червня – так званого заколоту ПВК “Вагнер”. Звісно, в інтересах України “вболівати” за обидві сторони. Чим глибшою є системна дезорганізація військової машини держави-агресора, тим краще. Чим більше вб’ють один одного терористи з ПВК “Вагнер” і такі самі терористи ЗС РФ, тим легше буде ЗСУ на фронті.
Якщо історія з демаршем терориста і військового злочинця Пригожина не отримає розвитку – то близько 25 тис. підготовлених бійців його приватної армії опиняться “поза грою”. Можливо, за ґратами, можливо, розкиданими по інших формуваннях, але цілісної сили, яка декілька місяців поспіль вела бої за український Бахмут, вони вже не становитимуть ніколи.
Зрештою, головний висновок з цих подій є той, що в РФ поглиблюється давня комплексна криза управління. І для України це добре.
Однак, потрібно звернути увагу на інше.
Чому така криза взагалі стала можливою, і чи не є у ній примара аналогічної небезпеки для України?
Основна причина і нинішнього “заколоту”, і кривавої авантюри Путіна стосовно нашої країни – відсутність у РФ демократії.
Коли в країні є вільні вибори, коли у ній функціонують інститути громадянського суспільства, коли при владі немає “недоторканих”, то й розвиток цієї країни відбувається еволюційним шляхом. А суспільство є єдиним у протистоянні зовнішній агресії.
Якщо ж змінюваності посадовців на виборах не відбувається (а в РФ нормальних виборів немає майже чверть століття), а місце в ієрархії влади визначається не довірою з боку виборців, а лояльністю вищих чиновників, таке суспільство і така держава неминуче деградує. А еліти шукатимуть інші шляхи для зміцнення власного впливу. І шляхом проведення військових авантюр. І методом державних переворотів, що ми і бачимо на прикладі РФ.
Навіть якщо Кремлю вдасться без суттєвих наслідків “розрулити” нинішню ситуацію, то вона є лише “першою ластівкою”, за якою будуть інші. Виборів немає, отже боротьба за владу відбуватиметься і кулуарно, і силовими методами.
Урок для України у цьому наступний. У нас діє Конституція і закони. Відповідно до цієї Конституції слід вирішувати усі можливі суперечки, які трапляються у державі. Але якщо хтось вирішить, що його особисте розуміння Закону є вищим за демократичні інститути (якими б благими намірами ці особи не користувалися) – то це прямий шлях до того диктаторського режиму, який нині панує у Москві.
І який не може врегулювати стосунки навіть у середовищі тих, на кого раніше спирався.
Україна, безумовно, переможе у цій війні.
Але і сьогодні, і після Перемоги нам слід зробити все, щоб ми і надалі залишалися демократичною країною з вільним суспільством.
Саме за це сьогодні і йде жорстка битва.
