У Верховній Раді України зареєстрували законопроєкт, який, попри на відносно невеликий обсяг змін, став предметом активних обговорень в соціальних мережах, серед батьківських спільнот та в українських медіа. Документ пропонує усунути обмеження для військовослужбовців на звільнення зі служби у зв’язку з вихованням дітей з інвалідністю віком до 18 років.
Йдеться про проєкт закону №15057.
В Україні та світі спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості таких дітей. За даними Міністерства охорони здоров’я та профільних звітів, в Україні зареєстровані близько 159-160 тисяч неповнолітніх із хронічними захворюваннями та вадами розвитку. Щороку цей статус уперше отримують в середньому 14,5 тисяч дітей. Особливо помітне зростання МОЗ фіксує у групі розладів психіки, поведінки та уражень центральної нервової системи.
За даними Електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ), лише з діагнозом “аутизм” (розлади аутистичного спектра – РАС) в Україні офіційно обліковано понад 21 тисячу дітей, і цей показник збільшився у рази за останнє десятиліття. Статистика МОЗ вказує, що розлади психіки та поведінки (зокрема затримки мовлення, інтелектуальна відсталість) діагностували в понад 35,4 тисячі дітей з інвалідністю, а хвороби нервової системи, включаючи дитячий церебральний параліч (ДЦП) – у 22,7 тисячі дітей.
Догляд за дитиною з інвалідністю потребую набагато більше зусиль від батьків, ніж за здоровою, особливо під час воєнного стану.
Народний депутат Данило Гетманцев, один із ініціаторів законопроєкту №15057, заявив: “Згідно з чинним законодавством, військовослужбовці, що мають дитину з інвалідністю, не можуть бути демобілізовані. Це не просто недолік, а тотальна несправедливість, що має бути усунена якомога швидше”. Саме ця позиція і сформулювала мету вказаної законодавчої ініціативи.
Щоденні випробування сімей з дітьми з інвалідністю
Виховання дитини з інвалідністю – це постійна, виснажлива робота 24/7, яка вимагає не лише великих коштів, але й величезних фізичних та емоційних ресурсів. Батькам доводиться оплачувати ліки, регулярні медичні обстеження, постійну реабілітацію, заняття з логопедами, дефектологами, поведінковими психологами та іншими спеціалістами. Держава може покрити лише невелику частину цих потреб через обмежені курси у своїх закладах. При цьому останні роки спостерігається тенденція: такі заклади закривають скрізь, пояснюючи це браком фінансування.
Яскравим прикладом типових труднощів є історія Наталії, яка виховує десятилітнього сина Михайла з аутизмом, відсутністю мовлення та тяжким поведінковим розладом. Її чоловік був мобілізований, бо не встиг оформити відстрочку. “Михайло може прокинутися посеред ночі і кричати так, що заспокоїти його не виходить, – розповіла вона “Політарені”. – Це може тривати годину або більше. Сусіди вже скаржаться, виникають конфлікти. А поїздка в маршрутці – це взагалі окреме випробування. Син заважає пасажирам, на мене дивляться з осудом, ніби я погано виховала дитину. Ніхто не поступиться місцем, а маршрутки завжди забиті”.
Наталія розповіла, що навіть базові речі стають складним випробуванням. Сама поїсти дитина не може, вона або не висиджує за столом, або капризує, або просто кидається їжею. Її доводиться годувати, постійно контролювати. Так само і з усіма іншими потребами, дитина буквально вимагає, щоб дорослий був поруч завжди.
“Ми зайшли в супермаркет, – згадує Наталія. – Я буквально на секунду відвернулася, щоб взяти кефір з полиці, а Михайла вже не було. Я шукала його скрізь, серце калатало, думала, що хтось забрав, якась погана людина. Побігла до охорони, вони кинулися дивитися камери. А потім побачила сина у вікні, він стояв посеред пакувального майданчика. Машини зупинялися, сигналили, а він просто стояв і не реагував”.
За висновком медичної комісії, Михайлу потрібно щонайменше 8 реабілітаційних курсів на рік. У держзакладах дають лише 4 курси, така вказівка “згори”, як пояснює Наталія, щоб не перевантажувати бюджет. Усе інше – за власний рахунок. Одне півгодинне заняття з потрібним спеціалістом коштує від 300 до 500 гривень, а їх необхідно проводити по три на день.
Наталія раніше працювала вчителькою в молодших класах, але після народження сина змушена була повністю присвятити себе йому. Повернутися до роботи вона не може: “Мені просто не вистачає сил. Михайло потребує уваги 24 години на добу. Якщо залишити його одного навіть на кілька хвилин, він може завдати собі шкоди, у нього майже немає інстинкту самозбереження. На дитячому майданчику я не дозволяю йому лазити по драбинках, бо він може просто зістрибнути зверху, не розуміючи небезпеки”.
Такі історії не поодинокі. Саме тому багато сімей вважають, що законопроєкт №15057 – реальна можливість дати батькам шанс бути поруч зі своїми дітьми.
Навіщо звільняти зі служби військових, які мають дітей з інвалідністю
У пояснювальній записці до законопроєкту №15057 вказана необхідність його ухвалення. Вона полягає в усуненні соціальної несправедливості. Якщо людина ще не мобілізована, вона має право на відстрочку від призову через виховання дитини з інвалідністю. Однак якщо цю людину вже призвали, і вона стала військовослужбовцем, звільнитися зі служби з тієї самої причини – для догляду за дитиною з інвалідністю – майже неможливо. Зараз звільнення дозволяється лише в тому випадку, коли немає інших осіб, які зобов’язані виховувати дитину (на практиці це означає, що звільнитися можна фактично тільки за відсутності матері).
Така норма створює очевидну нерівність: цивільні батьки отримують захист, а ті, хто вже служить, опиняються в значно гіршому становищі.
Прийняття закону, на думку його ініціаторів, принесе важливі соціальні наслідки. Батьки зможуть краще доглядати за дітьми, забезпечувати необхідне лікування, реабілітацію та розвиток.
Що саме змінює законопроєкт №15057, і наскільки він відповідає міжнародним гуманітарним стандартам
Пропонується внести точкову, але важливу зміну до статті 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу”. А саме – викласти в новій редакції абзац, який стосується звільнення військовослужбовців через сімейні обставини під час воєнного стану.
Зараз норма звучить так: "виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов’язані її виховувати". У разі ухвалення законопроєкту ця фраза втратить обмежувальну частину і виглядатиме просто: "виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років".
Прагнення українських законодавців усунути обмеження на демобілізацію батьків дітей з інвалідністю повністю відповідає міжнародним гуманітарним стандартам, проте законопроєкт може здатися дещо “радикальним”. Річ у тім, що практика західних країн більш гнучка: наявність у військовослужбовця дитини з інвалідністю, як правило, не є безумовною підставою для звільнення з військової служби. Водночас законодавство та військові нормативні акти багатьох держав передбачають спеціальні гуманітарні механізми, які дозволяють враховувати виняткові сімейні обставини. Такі механізми спрямовані на забезпечення балансу між потребами оборони держави та захистом права дитини на належний догляд і сімейне життя.
Наприклад, у Сполучених Штатах Америки військовослужбовець може бути достроково звільнений на підставі Hardship або Dependency Discharge, якщо після вступу на службу виникли виняткові сімейні обставини, зокрема необхідність здійснювати постійний догляд за дитиною з інвалідністю, і доведено, що таку проблему неможливо вирішити іншими способами. Рішення ухвалюється індивідуально після оцінки конкретних обставин справи. Подібний підхід зафіксовано й в Канаді.
У Великій Британії діє система compassionate casework, відповідно до якої сімейні обставини, пов’язані з тяжким захворюванням або інвалідністю дитини, можуть бути підставою для надання гуманітарної відпустки, переведення до іншого місця служби або інших форм підтримки. Звільнення не передбачено, ідеться про “тимчасове повернення”.
Але який підхід є кращим, і де саме лежить баланс між потребами дитини з інвалідністю та зобов’язаннями перед Батьківщиною – це питання дискусійне.
Чи має перспективи законопроєкт №15057
Справедливість, особливо під час війни, є одним із основних принципів, на яких тримається суспільство. Саме на це звертає увагу Гетманцев як автор законопроєкту №15057: “Треба бути чесними та відкритими у вирішенні складних питань мобілізації та роботи ТЦК. Зокрема, це стосується і батьків, які виховують дітей з інвалідністю”, – заявив він.
Гетманцев регулярно зустрічається з такими сім’ями і зазначає, що багато батьків звертаються з проханням пояснити позицію Міністерства оборони щодо цього законопроєкту. Гетманцев стверджує, що відомство блокує його, але чи дійсно настільки безкомпромісно?
Станом на початок липня 2026 року законопроєкт №15057 перебуває на ознайомлені. Його прийняття могло б усунути існуючу правову колізію і дати можливість батькам, які виховують дітей з інвалідністю, отримувати реальну підтримку від держави.
Питання залишається відкритим. І від того, наскільки чесно воно буде вирішене, багато в чому залежить довіра суспільства до державної політики в умовах воєнного стану.
