Кінця повномасштабної війни поки що не видно. Але політичні конфігурації після неї в Україні уже почали обережно обговорювати. Чому підтвердження – періодичні повідомлення ЦВК про підготовку формату повоєнних виборів.
У цьому зв’язку не зайвим було б проаналізувати – а якого типу партії підуть на ці вибори? І хто з них матиме у перспективі шанси на успіхи?
Читати також: Мендель, зі своїми “одкровеннями” в Карлсона, “перемогла” вручення підозри Єрмаку, – Айвазовська
Найпростіша відповідь – іменні блоки та партії медійних військових підрозділів: «Блок Зеленського», «Блок Залужного», «Блок Буданова», «Азов» і таке інше. Але це справедливо лише для перших повоєнних виборів. Далі політично-партійна система все одно еволюціонуватиме у традиційному для європейського демократичного суспільства напрямку. Там, де на виборах змагаються декілька партій, лідери яких декларують поміркованість та обережні реформи.
В Україні тривалий час відбувалося протистояння двох таборів – умовного «помаранчевого» (проєвропейського) та «біло-блакитного» (проросійського). Між ними були низькорейтингові партії центристського типу. Втім, саме цей тип в Європі й є найбільш популярним для багатьох виборців.
А тому, рано чи пізно, з огляду на євроінтеграційний курс і стандарти, Україна повернуться до партійної моделі, де важливе місце займатимуть партії право- чи ліво-центристського типу.
У принципі, такі були в Україні й раніше. Але у переважній більшості, мова йшла про «партії влади», яка не сповідувала жодної ідеології, а основним контингентом у ній були чиновники різних рівнів (НДП). Або про лідерські (і нерідко – антиукраїнські) проєкти, які лише прикривалися ідеологічними назвами. Як ось Соціал-демократична партія (об’єднана) Медведчука.
Але соціал-демократія є однією з провідних ідеологій політичного сектору Євросоюзу. І в Україні партії такого спрямування колись виникнуть. Інша справа, що наразі до будь-якого «лівого» партійного проєкту українці ставляться підозріло, адже раніше майже усі вони тиражували проросійські наративи (КПУ, СПУ та інші), але з великою долею вірогідності, після війни у нашій країні з’явиться й антиросійська соціалістична партія.
Обов’язково з’явиться й низка центристських партій. Не тому, що хтось має утримувати баланс між різними конкуруючими партугрупуваннями, а тому, що такою є структура суспільства. І не лише в Україні. У сучасному глобальному світі ідеології грають все меншу роль. Та ж американська MAGA – не стільки ідеологія, скільки відчайдушна спроба хоч якось реагувати на неприємні й неминучі виклики сучасності. Відповідно, людство знову розбрідатимуеться по соціальних кластерах – «аграрії», «зелені», «середній клас» і таке інше.
В Україні умовні помірковані «центристи» можуть стати останнім притулком для тих виборців, які не сповідують радикальних поглядів і готові радше поступитися частиною прав, аніж жорстко їх захищати.
Відзначимо, що навіть після війни та завершення посттравматичного синдрому у суспільства, помірковані партії все одно не зможуть перемогти на виборах. Інерція політичного життя буде такою, що мінімум одне покоління (25 років) має пройти, щоб з політичної арени зійшли іменні блоки харизматичних лідерів. Однак, цей момент все одно колись настане. І готуватися до нього слід заздалегідь.
Зазвичай, у Європі різного роду «народні» та «соціал-демократичні» партії не є лідерськими проєктами. А тому розбудова команди – справа тривала і ретельна. Але саме вони можуть отримувати «золоту акцію» на виборах, коли жодна з провідних рейтингових партій не може отримати перевагу.
І все ж в Україні і центристські (не націоналістичні і не популістські) політичні партії мають зважати на декілька особливостей.
По-перше, тема російсько-української війни ще тривалий час (30-40-50 років) залишиться маркерною для українського суспільства. І наявність бачення – як протистояти ворогові-сусіду, який нікуди не дінеться (навіть, якщо РФ розпадеться, на її місці виникне щось інше), буде визначальним для сприйняття будь-якої партії електоратом.
По-друге, специфіка ситуації, у якій опинилася Україна, вимагатиме присутності у кожній політичній силі «ветеранського блоку». І центристські партії, попри власний поміркований характер, мають рахуватися з цим фактом.
Нарешті, політики мають визначитися, що для їхньої партії є пріоритетом: безумовна євроінтеграція або національний інтерес, а вже потім – впровадження євростандартів. Ті, хто вважає, що це не є проблемою – можуть подивитися на конфлікти у політичному середовищі майже усіх європейських країн, де періодично виникають ідеї про вихід з ЄС.
Зрештою, повернення практики цивілізованої конкуренції між партії різного спектру – справа одного-двох виборчих циклів.
Але, як ми усі розуміємо, станеться це лише після завершення повномасштабної війни.
