Видання “Політарена” спільно з дослідницькою компанією Active Group за підсумками соціологічного дослідження організували круглий стіл “Ідеальний народний депутат: електоральний портрет українського депутата”.
Модератором заходу, який відбувся в інформаційному агентстві УНІАН, був директор Active Group Олександр Позній.
У круглому столі взяли участь: засновник дослідницької компанії Active Group Андрій Єременко, головна редакторка видання “Політарена” Вікторія Плотнікова, народні депутати Аліна Загоруйко (фракція “Слуга Народу”) та Валентин Наливайченко (фракція “Батьківщина”), народний депутат України VIII скликання Дмитро Добродомов, народний депутат Верховної Ради (IV–VIII скликаннь) Микола Томенко, політолог Володимир Фесенко та завідувач Лабораторії з протидії дезінформації Київського національного економічного університету Віталій Кулик.
Ідеальний нардеп як “людина-єдиноріг“
За словами засновника Active Group Андрія Єременка, образ ідеального народного депутата, за результатами проведеного соціологічного опитування, наступний: він має представляти інтереси виборців, розробляти якісні закони та захищати громадян від несправедливих рішень влади. Має бути чесним, та відповідальним за власні рішення, технократом з досвідом управління, фінансово незалежним вихідцем з великого бізнесу, і при цьому бути досить молодим – віком від 30 до 50 років. Хоча, наприклад, у США чи Великій Британії депутатами обирають зазвичай людей віком від 60 років, які мають життєвий та професійний досвід.
Дуже бажано, на думку респондентів, аби ідеальний народний депутат надавав матеріальну допомогу мешканцям свого округу (як грошову, так і продуктовими наборами), але не надто, бо це респонденти вже вважають підкупом. І він має виконувати свої передвиборчі обіцянки. А якщо ні, то мандат на стіл, і геть із Верховної Ради.
Але тут слід зазначити цікавий момент.
“Переважна більшість виборців позитивно ставляться до допомоги з рук депутата, і при цьому переважна же більшість вважає це підкупом. Але механізм “дають – бери» працює, – наголосив Єременко.
Суперечливі очікування виборців від ідеального депутата відзначила і народна депутатка Загоруйко.
“Виходить, що народний депутат – це своєрідний єдиноріг: усі про нього чули, але ніхто його не бачив. Народ хоче, щоб він був новою особою, і при цьому – професіоналом у політиці. 46% кажуть, що народний депутат має бути фінансово незалежним, але коли йдеться про підвищення зарплат депутатам, виникає величезне обурення: “краще б вони взагалі працювали без зарплати”. Має бути технократом із досвідом у всіх сферах – і юрист, і економіст, але при цьому бажано, щоб йому було від 30 років. Щоб розвивав інфраструктуру округу та надавав адресну допомогу. Тобто ще має бути будівельником та благодійником. А звідки він має роздавати благодійну допомогу? Із 60 тисяч гривень своєї зарплати?”, – задала риторичне запитання Загоруйко.
Народний депутат Наливайченко поправив колегу, зауваживши, що зарплата нардепа – 52 тисячі гривень.
Головна редакторка видання “Політарена” Вікторія Плотнікова задалася питанням, а чи захоче кандидат, ідеальний хоча б на третину, працювати у Верховній Раді, у такій, якою вона є зараз.
“Якщо він матиме 30%, ну, хай навіть 50% від умовної ідеальності, навіщо йому балотуватися в таку Верховну Раду, якою вона є зараз? Якщо ми говоримо про людину, яка має фінансову стабільність, має досвід, наприклад, у якійсь сфері економіки чи у власному бізнесі, вона має дохід, зв’язки. І ось така людина, яка не має парламентського досвіду, потрапляє до парламенту, який невідомо як керований, який став “цапом відбувайлом”… Тут треба подумати, перш ніж висувати свою кандидатуру та погоджуватися бути у списку. Крім того, тебе ще й розглядатимуть під мікроскопом антикорупційні органи, журналісти, вивчатимуть родину, родичів”, – сказала Плотнікова.
За її словами, тепер народний депутат – це вже далеко не та “робота мрії”, якою вона була раніше. Коли була недоторканність, маса пільг та можливості захистити свій бізнес.
“Зараз у нас і міністрів не так легко знайти. А коли вбувають народні депутати-списочники, то на їхнє місце не дуже активно йдуть колеги по партії, які наступні за номером”, – нагадала Плотнікова.
Верховна Рада є, парламенту немає
Обговорення образу ідеального народного депутата плавно перетекло на експертне обговорення образу самої Верховної Ради.
Колишній керівник СБУ, екс-посол України в Республіці Білорусь, народний депутат Наливайченко запропонував нинішньому складу Верховної Ради зробити кілька ключових речей, які дозволять підготувати та запустити демократичний виборчий процес після закінчення війни.
“Необхідно провести антикорупційне очищення чинного парламенту, і на майбутнє запровадити такі механізми та запобіжники для будь-яких депутатів – і народних, і місцевих рівнів. Друге: треба також провести антиколабораційне очищення з використанням детекторів брехні. Це неминуче, це один із наслідків російської агресії. Ми нікуди від цього не дінемося”, – наголосив Наливайченко.
Він зазначив, що “сьогодні вже дійшло до того, що ми вимагаємо, щоби народні депутати просто ходили на роботу”. Тому, на його думку, необхідно запровадити інститут відкликання народного депутата виборцями: хто не ходить на роботу, хто замішаний у корупції, тощо.
Народний депутат IV–VIII скликань Микола Томенко, як людина досвідчена, авторитетно заявив, що для початку нам взагалі необхідно зрозуміти, який парламент ми хочемо. А вже потім говорити про те, чи ці люди – ідеальні депутати, підходять під наш образ ідеального парламенту.
“Це проблема, бо ми залишились на стику пострадянської моделі, де є народний депутат. Я завжди казав, що це дикість. Має бути депутат парламенту, депутат Верховної Ради, а не “народний депутат”. Скрізь, де в політиці є щось “народне”, це переважно рецидив колишнього посткомуністичного життя. Особисто мене тремтить від цього слова. Так само, як і переконання, що депутат має приносити гроші округу. Ну які гроші в парламенті? Прочитайте Конституцію, які повноваження у депутата”, – сказав Томенко.
Як він каже, навіть пострадянська модель не працює. Після того, як за часів президента Віктора Януковича парламентсько-президентську республіку перетворили на президентсько-парламентську, і з Конституції прибрали дві глави – про парламентську коаліцію та опозицію.
“Ні Петро Олексійович, ні Володимир Олександрович, ніхто у поверненні цих пунктів не був зацікавлений. І в нас уже 16 років в Основному законі немає ані парламентської опозиції, ані парламентської коаліції. Як у такій ситуації парламент може працювати? А комітети? Ось у нас у Комітеті зі свободи слова зараз троє людей – голова, заступник, а третій член, Шуфрич, сидить у СІЗО. А в аграрному комітеті – 31 особа”, – констатував факт Томенко.
Виборця необхідно виховувати
Під час обговорення образа ідеального народного депутата від експертів “дісталося” і самим виборцям. Учасники круглого столу зауважили, що у виборець “плутає і змішує” депутата місцевої Ради та депутата Верховної Ради. І взагалі ставлення до депутатів “найбільш споживче”.
“З одного боку, в суспільстві щодо народних депутатів існує попит на етику, нову етику. З іншого боку, існує якась амбівалентність, я навіть сказав би, електоральна шизофренія. Коли кандидат чи представник політичної партії приїжджає до округу, чи відкривається громадська приймальня народного депутата, перше питання: “Коли буде роздача благодійної допомоги?”. Тобто з цього починається розмова, будь-яка розмова. “Де гуманітарка? Чи ви поговорити приїхали?”. Хоча тут, звісно, запит від населення, а хто, якщо не депутат, може допомогти?”, – поділився своїми спостереженнями за електоратом завідувач Лабораторії протидії дезінформації КНЕУ Віталій Кулик.
З ним повністю погоджується народний депутат VIII скликання Дмитро Добродомов, який балотувався до парламенту як самовисуванець.
“Цілком щиро заявляю, що в нас люди здебільшого взагалі не знають, чим має займатися народний депутат. Загалом, у принципі, не знають навіть загальних функцій: законотворча діяльність, контрольні функції… Робота народного депутата в очах виборця зводиться до доріг, до виплати якоїсь соціальної допомоги чи роботи над чимось ще там. Я у Львові жив в тому окрузі, де був обраний, мене кожна людина знала. І кожен вважав, що депутат може і має вирішити його питання. Якось на прийом жінка прийшла, сказала, що її чоловік б’є, та попросила з ним поговорити”, – розповів Добродомов.
Політолог Володимир Фесенко, говорячи про виборців, зазначив, що політична культура українців така: вони схильні до надміру критичного ставлення до обраних ними представників влади. Скажімо так, навіть до упередженого ставлення, яке зумовлене недовірою до влади як такої. І тому ідеальний кандидат, навіть якби його вдалося знайти, одразу стає неідеальним у очах виборця.
“Частина нашої політичної культури – це недовіра. Недовіра до державної влади як такої, до абсолютної більшості державних інституцій та до конкретних обранців. Загалом депутат для багатьох українців – це такий узагальнений образ політичного ворога, “ворог народу”. Тому частина нашої політичної освіти має полягати у тому, щоб формувати у поданні виборців зв’язок: депутат буде таким, який ти є сам”, – сказав Фесенко.
У результаті мова зайшла про формування виборця. На запитання журналіста “Політарени”: “А хто, власне, має виховувати виборця, щоб він відповідально голосував, і як це зробити”, Загоруйко відповіла так:
“Кожному виборцю треба починати із себе. Є такі поняття, як освіта, самовдосконалення, коли ти читаєш щось, чимось цікавишся. У наш час діджиталізації є маса доступних ресурсів, які дають змогу знайти нові знання. Все можливе, було б бажання. А коли є бажання – знаходяться способи та методи”, – впевнена вона.
Одним словом, мова зайшла про образ ідеального виборця. Але це, звісно, вже зовсім інша історія.
