У Верховній Раді готують до другого читання проект закону №11402 “Про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами колоніальних народів Російської Федерації”. Авторами законопроєкту є нардепи від різних фракцій, зокрема: Ярослав Юрчишин (“Голос”), Марія Мезенцева-Федоренко (“Слуга народу”) та Володимир В’ятрович (“Європейська солідарність”).
Документ зареєстрували у парламенті ще у липні 2024 року, але його активний розгляд розпочався тільки нещодавно – 3 вересня проєкт закону ухвалили у першому читанні. Згідно з висновками профільних комітетів парламенту, він має багато недоліків і не містить фінансового обґрунтування. Але проєкт закону про взаємодію з рухами колоніальних народів РФ рекомендували винести на обговорення у сесійну залу.
“Політарена” поговорила про цей законопроєкт і перспективи його ухвалення з одним з авторів, істориком та колишнім очільником Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем. А також обговорила з представниками російської опозиції Павлом Шехтманом і Іллєю Пономарьовим питання, а чи є у РФ національні рухи тих самих поневолених народів.
Довідка: У ці дні в Україні відзначають 35-ту річницю масового студентського протесту, який пізніше назвали “Революцією на граніті”. У жовтні 1990 року на площі Жовтневої революції у Києві, яка після цієї події стала Майданом Незалежності, студенти розгорнули наметове містечко і розпочали голодування, висунувши низку вимог до влади УРСР, що перебувала під диктатом Комуністичної партії. Однією з вимог молоді була відмова від підписання нового союзного договору, який готували у Кремлі. Виконання керівництвом України цієї вимоги стало одним зі спускових гачків до розвалу Радянського Союзу. Між тим, Кремлю вдалося тоді різними способами утримати національні утворення, які входили до складу пострадянської Росії в якості автономних республік і областей. Наприклад, повернути Чечню Росія змогла тільки силою, після двох воєн.
Володимир В’ятрович: “Україна має закласти підвалини дружніх взаємин з національними державами, які створять поневолен РФ народи”
– Пане Володимире, з якою метою створений цей законопроєкт?
– Тут все просто. Нашим життєвим інтересом є розвиток національних рухів поневолених Росією народів, який призведе до деколонізації Росії. Росія загрожує безпеці України і всієї Європи. І от лише коли Росія припинить бути імперією, вона перестане бути небезпечною.
Імперський характер Російської держави, з одного боку, дозволяє Кремлю використовувати людський потенціал та природні ресурси поневолених народів у своїй загарбницькій політиці, в тому числі у війні проти України. З іншого боку цей імперський характер є однією з ключових точок вразливості Російської держави, тим яйцем, у якому захована смерть Кощія.
Наш обов’язок — правильно побудувати політику взаємодії з рухами поневолених народів, щоб підтримати ці рухи. Це разом з діями нашої армії і антиросійськими санкціями третій важливий елемент, який ми як держава, на жаль, дуже мало використовуємо. Системна політика в цьому напрямку має не лише наблизити нашу перемогу у війні, але й закласти підвалини дружніх взаємин України з тими національними державами, які в майбутньому будуть створені нині поневоленими народами.
Тому Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію, покликану розробити основні засади державної політики взаємодії з поневоленими Москвою народами. І ця наша комісія розробила і зареєструвала ще минулого року цей законопроєкт №11402, співавторами якого стали близько 80 депутатів з різних фракцій і груп. Дуже шкода, що через різні внутрішньо- та зовнішньополітичні обставини цей законопроєкт досі не ухвалено, але я сподіваюся, що невдовзі це станеться.
– Чи є у Росії насправді якісь національні рухи, щось про них нічого не чути?
– Якщо би хтось запитав, скажімо, в 1981 році, чи є національно-визвольні рухи в радянських республіках, то ми б не побачили видимих ознак таких рухів — ні збройної боротьби, ні масових мітингів чи заворушень. В 50-мільйонній Українській РСР було, можливо, кілька сот дисидентів і в’язнів сумління, в Білорусі чи Узбекистані ситуація була ще гіршою. Основна маса населення була “радянськими людьми”, а та меншість, яка хотіла б бачити свої країни незалежними, в умовах тоталітаризму змушена була мовчати. Однак уже через сім-вісім років у всіх цих країнах були потужні національні рухи, правляча еліта теж змінювала своє ставлення до Москви, а в 1991 усі ці республіки стали незалежними державами.
Відцентрові процеси і піднесення національної самосвідомості торкнулося і самої Російської Федерації, республіки якої в 1990 х проголошували декларації про суверенітет, а деякі навіть ухвалювали Конституції де факто незалежних держав як Татарстан чи відстоювали власну незалежність зі зброєю в руках як Чечня.
В тоталітарній путінській Росії відкриті рухи за незалежність так само неможливі, як і в брежнєвському СРСР. Бо за це дають величезні тюремні терміни або просто вбивають. Але серед зазомбованої маси населення РФ, безумовно є доволі значна частка представників поневолених народів, які ненавидять московську окупацію і лише чекають слушного часу, щоб піднятися на боротьбу. Ці рухи проявляються у дуже різних формах — від публічної позиції національних активістів, сотні яких сидить по російських тюрмах і таборах, до велелюдних мітингів, які ми бачили, наприклад, у Башкортостані, Якутії чи Калмикії, від діяльності національних організацій поневолених народів за межами РФ до акцій збройного опору на її території, наприклад, у Дагестані чи Інгушетії.
Чимало представників поневолених народів воюють у збройних силах України, у тому числі й у національних підрозділах, сформованих у взаємодії з їхніми національними рухами.
Існує величезний потенціал розвитку цих національних рухів, оскільки подальша московська колонізація загрожує самому існуванню поневолених народів. Знищується їхня мова, культура, грабуються ресурси, ліквідовуються рештки самоврядування, а представників цих народів використовують як гарматне м’ясо у війні проти України, мобілізуючи їх у відсотковому виразі значно більше, ніж москвичів чи загалом росіян.
– Як Україна їх може підтримувати?
– Відповідь на це питання і дає законопроєкт №11402.
По-перше, Україна чітко декларує підтримку права поневолених народів РФ на самовизначення і готовність на національному й міжнародному рівні захищати національні й людські права представників цих народів. Законопроєкт містить посилання на норми міжнародного права, документи ООН, Ради Європи та інших міжнародних організацій, а також постанови Верховної Ради України, на яких базується ця політика. Такий сигнал сам по собі надзвичайно важливий для поневолених народів.
По-друге, проєкт визначає ключові принципи взаємин з національними рухами: що ми визнаємо національним рухом, представницьким органом поневоленого народу чи державою в перебігу створення, яким має бути ставлення цих структур до України і до російської війни, як мають регулюватися питання збитків, завданих Україні, що має відбуватися з кордонами, ядерною зброєю тощо. Тобто Україна і для себе, і для західних партнерів, і для тих національних рухів, які будуватимуть з нами відносини, визначає зрозумілі сталі і взаємовигідні параметри цих відносин.
І, по-третє, законопроєкт визначає конкретні повноваження різних органів влади, які мають надавати національним рухам поневолених народів дієву підтримку: допомагати готувати кадри, навчати будувати ефективні інституції, допомагати їм зберігати мову, культуру, боротися за власні права як всередині РФ, так і на міжнародному рівні, підтримувати їхні медіа та громадські об’єднання, розвивати українські медіа, аудиторією яких будуть поневолені народи.
– Де брати гроші на реалізацію цього законопроєкту?
– Тут не може йтися про бухгалтерський підхід. Україна не може виграти війну, вдаючися суто до симетричних бойових дій і міряючись з росіянами фінансовими чи людськими ресурсами. Підтримка національних рухів народів РФ і загалом процесу деколонізації Росії є життєво необхідною для нашого виживання і перемоги. І кожна гривня, грамотно вкладена у взаємодію з національними рухами, зекономить десятки і сотні гривень, які нам необхідно буде в іншому випадку витрачати на війну з консолідованою імперією. Причому йдеться не лише про гроші, а про життя українців, які ми збережемо, вдаючись до асиметричної відповіді. І про розпорошення сил нашого ворога. Розмір конкретних видатків буде визначатися законами про бюджет на кожен рік, і йдеться про дуже незначні видатки, які дозволять отримати дуже значні результати.
– Як ви оцінюєте ймовірність прийняття цього закону Верховною Радою?
– На мою думку те, що цей проєкт рік лежав без руху в парламенті, є безвідповідальною втратою дорогоцінного часу. На щастя, зараз ми бачимо чітку підтримку проєкту з боку і МЗС, і інших міністерств та відомств. Профільний комітет у вересні підтримав ухвалення законопроєкту в першому читанні, тож думаю, що в найближчі тижні він розглядатиметься на пленарному засіданні і має всі шанси здобути підтримку. Після цього профільний комітет спільно з нашою тимчасовою комісією та МЗС доопрацює проєкт для ухвалення в другому читанні і в цілому.
Чи є у Російській Федерації національні рухи: що кажуть представники опозиції
Представники російської опозиції, з якими поспілкувалася “Політарена”, сприймають зазначений законопроєкт в цілому позитивно.
“Люди там живуть у злиднях, а злиденній людині дай копієчку, і вона буде тобі руки цілувати”, — Штехман
Павло Шехтман, історик і громадянський активіст, у 2015 році втік з-під домашнього арешту у Москві і попросив політичного притулку в Україні:
– Історія з цим законопроєктом нагадує байку Езопа про лева і мишу. Сюжет такий. Лев спіймав мишу, а вона і каже: “Відпусти мене, я тобі знадоблюся”. Лев розсміявся і сказав: “Та як ти така маленька, мені знадобишся”. І відпустив. Через деякий час лев потрапив у сильці і не зміг вибратися, а миша прийшла і перегризла мотузку. Тобто, безпосередньої вигоди я з усього цього не бачу, але завжди краще мати варіанти, ніж їх не мати. Краще мати незадоволених російською владою союзниками, ніж ворогами. Хто не проти нас, той з нами.
Що стосується національних рухів у Росії, то скажу так. Коли я приїхав в Україну у 2015 році, в мене були суперечки з одним українцем, який воював у Чечні. Він казав, що потрібно розвалювати Росію зсередини і вести пропаганду щодо національної самосвідомості народів. Я йому заперечував. Раніше у Москві був центр міжнаціонального співробітництва, де збиралися московські діаспори. Я подивився на їхніх активістів: бурятів, якутів, дагестанців, мордву і так далі, і кажу: “Якщо ви думаєте, що всі вони виступають за самостійність і незалежність, то дуже глибоко помиляєтеся”. Справа у тому, що вони всі в цих регіонах — “ватні”. Їхня інтелігенція — це гурток людей, які у своїх ідеях одночасно вишукують біографії якихось радянських генералів, що вийшли з їхньої національності, а з іншого боку вільно пишуть книжки про те, що їхню цивілізацію врятувала Росія, і вони є частиною “русского міра”.
Звичайно, у вік інтернету просунутому якуту може спасти на думку питання, чому у них у республіці є вся таблиця Менделєєва, а вони живуть у лайні, а Москва розповідає, що вона робить благодійність і якусь там зупинку побудувала.
Національні республіки РФ — це депресивні регіони. Люди там живуть у злиднях, а злиденній людині дай копієчку, і вона буде тобі руки цілувати. В якості компенсації їм пропонують пишатися великою Росією.
Але, знову ж таки, за байкою про Лева і Мишу, вони прокинуться, коли знову настане криза. І до цього треба готуватися. В Україні ж, до того, як почав валитися Радянський Союз, окупованими себе відчували тільки на заході. А решта у тій чи іншій мірі були лояльні. А як тільки почало валитися, то пішла реакція.
“Першими заявити про незалежність від Росії можуть Чечня і Якутія”, — Пономарьов
Ілля Пономарьов, російський опозиційний політик, колишній депутат Держдуми Росії:
– Я вважаю, що взаємодіяти потрібно не тільки з представниками національних республік, а з усіма опозиційними силами. А національні рухи у Росії, безумовно, є. Питання в їхній дієздатності, у тому, що будь-яка взаємодія повинна приводити до якогось осмисленого результату. І тут можна сказати, що є дуже сильні національні рухи у Чечні та Дагестані, як в еміграції, так і на місцях. З ким працювати є. Питання у тому, що повинна бути єдина політика щодо них усіх. Я завжди виступав за більш вертикальний підхід, тому що розраховувати на те, що вони самі собою доростуть і перетворяться на щось значуще, не доводиться. Серйозне зростання протестних настроїв почнеться тоді, коли щось почнеться у Москві, і тоді пересічні громадяни у цих республіках зрозуміють, що щось почалося. А до того моменту все буде перебувати у маргінальному стані. Головне завдання — виводити всі ці рухи зі стану маргінальності. І ось тут потрібна взаємодія з іншими державами і, звичайно, у першу чергу — з Україною. Тому такий законопроєкт потрібний.
Але метою цього документу є підтримка національних рухів і, як можливий результат, розвал Росії. Дивіться, коли хтось з іншої країни намагається приймати рішення за громадян іншої країни — це звучить досить дивно. Ми, наш з’їзд народних депутатів, до якого входять представники російської опозиції, послідовно виступаємо за те, щоб народи Росії змогли реалізувати своє право на самовизначення, але це повинно звучати саме як право, а не те, що ми вже за них вирішили, що вони хочуть бути незалежними. Деякі республіки хочуть бути незалежними, а деякі — ні. Одна справа, коли ми говоримо про пробудження національної самосвідомості, і це, на мій погляд, завдання правильне. Але жодне завдання внутрішньої перебудови Росії не буде здійсненним, якщо не взаємодіяти з російськими силами, які хочуть того ж самого, а ось цього у згаданому законопроекті провести не вдалося. Ми взаємодіяли з робочою групою з підготовки цього законопроекту і продовжуємо взаємодіяти, але провести таку норму у законі поки не вдається, хоча в особистих розмовах творці закону кажуть, що це потрібно, але дуже страшно написати слово “росіяни”, мовляв, колеги не зрозуміють.
– У якій республіці, на вашу думку, може виникнути протест з метою виходу зі складу РФ, і що для цього потрібно?
– Я вважаю, що для того, щоб там щось відбулося, завжди потрібен рух, як зверху, так і знизу, тобто бажання народних мас і воля еліт. З цієї точки зору, на мій погляд, є два суб’єкти, які можуть першими заявити про незалежність від Росії — це Чечня і Якутія. Ми знаємо їх еліти і знаємо, що там реально відбувається. У другому ешелоні ймовірностей знаходяться Дагестан і Татарстан. А всі інші національні республіки далеко позаду. Можна було б припустити, що кавказькі народи будуть до цього готові, але там еліти цього активно не хочуть з різних причин. І найбільше тому, що їм комфортно перебувати у симбіозі з федеральним центром і на цьому заробляти. Є ще Башкирія. Але там дуже складний національний баланс. У них три рівні третини населення: башкири, татари і росіяни, і це лякає людей. Вони бояться, що може початися різанина. І це стримуючий фактор. Чи можна його подолати? Так, можна, але для цього повинні відбутися зміни у Москві, які і стануть спусковим гачком для змін у регіонах.
