На сьогодні в Україні діють 12 омбудсменів. У кожного з них є своя сфера діяльності та свій апарат помічників. На них витрачають бюджетні кошти. Втім, ефективність роботи цих уповноважених з захисту прав різних верств населення викликає багато питань. Та й прізвища більшості з них мало кому відомі.
Список діючих уповноважених:
- Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – Дмитро Лубінець;
- Уповноважений з питань внутрішньо переміщених осіб – Павло Козирєв;
- Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин – Артур Добросердов;
- Бізнес-омбудсмен – Роман Ващук;
- Мовна омбудсменка – Олена Івановська;
- Освітня омбудсменка – Надія Лещик;
- Уповноважена з питань гендерної політики – Катерина Левченко;
- Уповноважена з прав дитини – Оксана Червякова;
- Уповноважена з питань безбар’єрності – Тетяна Ломакіна;
- Уповноважена з прав осіб з інвалідністю – Тетяна Баранцова;
- Уповноважений з питань реабілітації учасників бойових дій – Вадим Свириденко;
- Військова омбудсменка – Ольга Решетилова.
Для чого Україні стільки омбудсменів, і як можна оцінити результати їхньої роботи? Чи є в інших європейських країнах стільки уповноважених з прав людини, і у чому проблема правозахисної інституції в Україні?
“Політарена” поспілкувалася про це з відомим правозахисником, одним із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки з прав людини і директором Харківської правозахисної групи Євгеном Захаровим.
Довідка: Євген Захаров народився 12 листопада 1952 у Харкові. Учасник дисидентського руху 1970–1980-х років. Активно займається правозахистом понад пів століття і є одним із найвпливовіших поборників прав людини в Україні. У 2006 і в 2012 році був кандидатом на посаду уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
– Пане Євгене, зараз в Україні понад десяток різних омбудсменів. В кожного з них є своя спеціалізація. Ви багато років займаєтеся правозахисною діяльністю, як часто ви зіткалися з роботою омбудсменів, і які ваші враження про їхню роботу?
– Тут варто почати з історії. Спочатку в Україні був лише один уповноважений з прав людини. Він, а вірніше вона, була обрана у 1998 році. Це було одне з останніх засідань Верховної Ради другого скликання, на ньому і обрали омбудсменкою Ніну Карпачову. У 2007 році її переобрали на другий термін. Я тоді теж спробував потрапити на цю посаду, але мене не обрали. Я тоді вважав і досі вважаю, що цей інститут має сенс.
У 2012 році Рада обрала уповноваженою з прав людини Валерію Лутковську. Потім омбудсменкою була Людмила Денісова і тепер от – Дмитро Лубінець. Я, займаючись правозахисною діяльністю, намагався співпрацювати з усіма омбудсменами, і можу сказати, що від кожного я бачив певні позитивні дії, які призводили до покращення ситуації.
Що стосується Ніни Карпачової, то тут можна казати тільки про окремі справи. В окремих конкретних випадках вона була дуже хороша і цілком безкомпромісно відстоювала права людей, яких, як вона вважала, несправедливо переслідує держава.
Я добре пам’ятаю такі кейси, де вона поводила себе неординарно. Наприклад, вона відстоювала права двох капітанів, які були заарештовані за кордоном. Цих капітанів передали в Україну, і, за законом про взаємну правову допомогу, вони повинні були відсиджувати термін в Україні.
А Карпачова вважала, що вони абсолютно невинуваті, намагаючись їх просто забрати прямо з аеропорту і відпустити на свободу. Але їх не відпустили і повезли у СІЗО. Вона погналася за автозаком у СІЗО, а там вимагала у керівника установи, щоб їх посадили у кращі камери, якщо вже не можна випустити.
Але, повторюю, це були такі окремі випадки. Системного захисту прав людини Карпачова здійснити не могла. Ну і слід сказати, що і умов для цього тоді не було. Трохи пізніше можна було використовувати юриспруденцію Європейську суду з прав людини. Але вона цим не займалася.
Вона сконцентрувалася на захисті прав людини в окремих конкретних справах. І вона, на мій погляд, це робила успішно.
Довідка: Ніна Карпачова народилася у Молдові. Юридичну освіту отримала в Україні, жила у Криму, робила там комсомольську кар’єру, навчалася у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, була аспіранткою Академії суспільних наук при ЦК КПРС (Москва), обиралася депутаткою від Партії регіонів. У вересні 2021 року Ніна Карпачова була обрана віцепрезиденткою Європейського інституту омбудсмена.
Що стосується Валерії Лутковської, то тут вже інша ситуація. Вона фактично створила інститут відвідувань місць позбавлення волі. І це дуже добре. Почавши з нуля вона побудувала весь цей механізм, – модель “Омбудсмен Плюс”. Ми з нею, до речі, дуже багато співпрацювали.
В мене до пані Валерії, звичайно, були також претензії, а у багатьох людей було багато претензій. Але, тим не менш, я цінував в ній те, що вона робить.
Знаєте, у галузі прав людини так багато порушень, що лаяти правозахисників за те, що вони чогось не зробили, це невдячна справа. Завжди щось можна знайти і вилаяти, а краще все ж таки подивитися, що вони зробили позитивного, і цінити це.
Лутковська теж працювала нестандартно, і вона, по суті, була вже правозахисницею, хоча ментальність у неї була чиновницька. Розумієте, вона з 20 років працювала у Мінюсті, – більшість життя. Всю кар’єру вона зробила у Мінюсті. І в неї, відповідно, було мислення таке, що можна робити тільки те, що у законі прописано, керуючись 19 статтею Конституції України. А правозахисне мислення, все ж таки, інше має бути. Якщо вона своє мислення переборола, то трохи пізніше, вже після того, як перестала бути омбудсменкою, а стала адвокаткою. І, до речі, вона зараз доволі успішна адвокатка.
Довідка: Валерія Лутковська народилася у Києві. Закінчила філологічний факультет Київського університету за спеціальністю російська філологія. Юридичну освіту отримала у Національній академії внутрішніх справ. Багато років працювала заступницею міністра юстиції України. Сьогодні вона керуюча партнерка Адвокатського об’єднання “Лутковська та Лук’яненко”.
Що стосується Людмили Денісової, яка замінила Лутковську, то ми з нею так само багато співпрацювали, і вона теж багато чого доброго зробила.
Довідка: Людмила Денісова народилася в Архангельску, РФ. Закінчила юридичний факультет Ленінградського державного університету. Кар’єру робила у Криму. Працювала юристконсульткою Кримського обкому комсомолу, очолювала управління Пенсійного Фонду України у Криму, була міністреркою економіки і міністркою фінансів АР Крим, депутаткою Верховної Ради Криму, народною депутаткою трьох скликань. Зараз – голова правління Громадської організації “Український центр захисту прав людини”.
– На вашу думку, коли правозахисна інституція здатна працювати і приносити користь?
– Головна ключова вимога – це незалежність цієї інституції від виконавчої влади. Закон наш “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” описує “модель слабкого омбудсмена”. Тобто, омбудсмен не може втручатися у будь-яку справу, якщо вона вже в суді. Якщо є подання до суду, то омбудсмен вже не може на це впливати. Ну, хіба що він може ходити до суду, дивитися, що там відбувається. Але це такий, скоріше, моральний тиск на суд. А у судовому процесі він брати участь не може. Хіба що за виключенням тих справ, коли йдеться про засудження дитини чи недієздатної людини.
І така модель “слабкого омбудсмена” в Європі найбільш розповсюджена. Вона базується на тому, що омбудсмен – це людина, яка має беззаперечний, високий моральний авторитет у суспільстві, до якого всі прислухаються, і коли він щось каже, то просто незручно робити проти нього щось.
На превеликий жаль, в Україні такої поваги до прав людини, і такої поваги до омбудсменів не було. І тому у нас модель “слабкого омбудсмена” пробуксовувала. Тим не менше, у законі прописана незалежність уповноваженого з прав людини від органів влади. Заборонено втручання в його роботу.
– Але у реальності, як відомо, не так?
– У нас якраз сталося те, чого не мало статися. Вже нова влада, партія “Слуга народу”, зламала інститут омбудсмена, тому що вирішила звільнити Денісову, через те, що вона виступила проти закону “Про олігархів” і звернулася до тодішнього спікера Ради (Дмитро Разумков, – ред.), а він звернувся до Венеційської комісії для оцінки цього законопроекту. Тобто вона пішла проти лінії президента, а наш президент, як відомо, абсолютно не терпить, як хтось виступає проти нього. Денісова по закону мала працювати до 2023 року. А її звільнили у травні 2022 року. Це було протизаконно.
Але для того, щоб Денісову звільнити, прийняли спеціальний закон, у якому сказано, що парламент може висловити недовіру простою більшістю голосів будь-кому, кого він обирав, в тому числі і омбудсмену. І ця недовіра тягне за собою відставку цієї людини. І от “Слуги народу” висловили Денісовій недовіру.
Тобто, “слуги” фактично зруйнували незалежність цього інституту. Відтоді інститут омбудсмена став залежним від Офісу Президента. Уповноважений з прав людини вже не зможе критикувати дії Офісу Президента і його самого.
– Між тим, з нинішнім омбудсменом Лубінцем ви якось співпрацюєте?
– Коли на цю зіпсовану посаду пішов Дмитро Лубінець, який був до того головою Комітету ВР з прав людини, і в цій ролі, між іншим, добре працював, був доволі принциповий, то багато хто з моїх колег вирішили його не підтримувати, оскільки, фактично, він підтримав неправове рішення по звільненню Денісової.
Я теж так вважаю, що не треба було цього робити. Але пройшов певний час, він вже працює, я подумав, що цей “ригоризм” вже зайвий, йому всі вже все сказали, а допомоги він потребує, він все ж таки намагається щось добре робити.
Ну і я вирішив, що треба йому також допомагати в його роботі. Я став з ним спілкуватися, чому він був радий, до речі. І зараз я не можу сказати, що в нас така тісна співпраця з ним, як з іншими була омбудсменами раніше, але певна співпраця є. І вона приносить результати. Я можу вам навести один приклад, про який ви, може, не знаєте.
Ця добра справа Лубінця дуже важлива. Наші військовополонені, як відомо, сидять окремо від росіян під вартою або військової поліції, або під ФСБ у жахливих умовах утримання і під постійними катуваннями. Росія порушує Женевські конвенції. Вони утримують наших військовополонених в режимі “incommunicado”. Вони не мають ніякого зв’язку зі своїми рідними, не можуть їм ані подзвонити, ані листа відправити, ані посилку отримати, – нічого абсолютно.
І от Лубінець домовився з російською омбудсменкою Москальковою про те, що вона збирає листи додому від українських військовополонених, а Лубіненць – від російських. І вони час від часу зустрічаються, обмінюються цими стосами листів і потім роздають.
За те, що він зміг цього добитися і це постійно робить, я особисто йому дуже вдячний.
– Хочу повернутися до питання 12 омбудсменів, які в нас зараз є. Як ви ставитеся до цього факту? Чи потрібні Україні стільки різних вузькопрофільних омбудсменів?
– Тут проблема в іншому. Дивіться: головний омбудсмен тепер фактично президентський, і він буде виконувати волю президента. Він не є незалежним. Його посада не відповідає так званим Паризьким принципам ООН щодо національних органів з прав людини. У це поняття входять різні державні установи, які мають за свій обов’язок і за свої повноваження захист прав людини. Цей ООНівський документ датований ще 1990-м роком.
У цих інституціях є своя асоціація, вони збираються раз чи два на рік, обговорюють проблеми, які виникають в різних країнах.
У них є певна ієрархія, і можу сказати, що Денісова домоглася того, що інститут омбудсмена в Україні отримав вищу ступінь ієрархії. А після того, як її звільнили, зняли з України і цю ступінь, тому що зламали незалежність. Так от, ця інституція захисту прав людини державою може бути плідною і ефективною тільки у тому випадку, коли її діяльність відповідає Паризьким принципам. На превеликий жаль, всі ці інституції про які ви згадуєте, які створили, при органах виконавчої влади: при президенті, при Кабміні, вони не є незалежними апріорі. І тому вони апріорі ефективними бути не можуть. Це завжди так.
Якщо омбудсмен – сильна особистість, яка вміє домагатися свого, має принципи і не йде на компроміси, то вона може навіть за поганих початкових умов домагатися позитивних результатів.
Але хто ж таку людину в Україні терпіти буде? От Ольгу Решетилову призначили військовою омбудсменкою. Це людина з нашого кола, правозахисниця, вона працювала в МІПЛ (“Медійна ініціатива за права людини”). Але я не думаю, що у неї щось вийде. По-перше, у неї досвіду військового немає абсолютно, немає знань. Вона ніколи цьому не вчилася. Ну, і головне, вона – залежна.
– Мені не зрозуміло от що. Є омбудсмен головний – це Лубінець із своїм офісом і апаратом працівників. Але ж є і інші омбудсмени, в яких теж є свій апарат, помічники. Вони отримують за це гроші з бюджету. А ефективність їхньої роботи, як ви сказали, не надто висока. Може було б правильно усіх цих профільних омбудсменів підпорядкувати Лубінцю. От і все. Як ви вважаєте?
– Ви знаєте, я коли намагався стати омбудсменом, у мене був саме такий підхід. Але тут важливо, що головний омбудсмен має передати повноваження галузевому омбудсмену, і сам в них не лізти. Але, якщо він передасть свої повноваження іншим, то для чого тоді він?
– А як вибудована інституція омбудсмена в інших країнах?
– Можу сказати, в багатих країнах саме так і зроблено, як у нас. Кожен омбудсмен має свій офіс, свій апарат, свою бухгалтерію. Там навіть омбудсменів більше ніж у нас. Наприклад, у Німеччині є омбудсмен із захисту персональних даних, причому, як федеральний омбудсмен, так і в кожній землі. Є омбудсмен з прав національних меншин, є з прав військовослужбовців, з прав дітей.
В Угорщині був омбудсмен з питань свободи інформації, і в деяких інших країнах також. Тобто, у світі така практика існує. Але у нас країна – бідна.
– Яких омбудсменів, на вашу думку, нам ще не вистачає?
– На мою думку, в нас ще повинен бути омбудсмен з захисту етнічних меншин, бо Україна – багатонаціональна. Повинен бути омбудсмен з захисту мовних меншин, омбудсмен з захисту релігійних меншин, бо у нас 63 конфесії тільки християнських, а ще купа інших.
– І в цих конфесіях є проблеми?
– Так, там є проблеми, звичайно. Одна з головних проблем – це те, що немає альтернативної служби для мобілізації, це суттєво для протестантів, а саме: баптистів, ієговістів, адвентістів та інших. Вони відмовляються від мобілізації, бо віра не дозволяє брати в руки зброю, а їх за це сажають у тюрму і дають немаленькі терміни. Ще є боротьба за будівлі церков. Я вважаю, що має бути омбудсмен, людина, яку всі поважають, яка все добре знає, яка була б рівновіддалена від усіх конфесій.
Але повторюю, треба повернути незалежність цьому інституту.
