Верховний Суд визнав фактичні шлюб між двома чоловіками в Україні. Подібні заголовки нещодавно ширилися у ЗМІ і у соцмережах. А громадські організації, пов’язані із ЛГБТ заявили про “колосальний прецедент”.
Чи справді це так? Чи ВС легалізував одностатеві шлюби в Україні, чи ми маємо справу з чимось зовсім іншим? “Політарена” розібралася, спираючись на документи.
Як виникла судова справа про сім’ю з двох чоловіків
У червні 2025 року Деснянський районний суд Києва розглянув справу, яка згодом дійшла до Верховного Суду.
Двоє чоловіків – перший секретар Посольства України в Ізраїлі Зорян Кісь та громадський активіст Тимур Левчук – з 2013 року жили разом однією сім’єю: вели спільний побут, бюджет, купували майно. У 2021-му вони уклали шлюб онлайн у штаті Юта (США), але для України це не має юридичної сили.
Коли Кіся направили в довготермінове відрядження до посольства в Ізраїлі, Міністерство закордонних справ відмовило Левчуку в супроводі як члену сім’ї, мовляв, шлюб в Україні можливий лише між чоловіком і жінкою.
Тоді пара звернулася до суду з єдиним проханням: офіційно встановити факт спільного проживання однією сім’єю з 2013 року, бо вони себе вважають саме сім’єю, а сім’я – це не обов’язково офіційне подружжя. І суд першої інстанції це підтвердив, спираючись на свідчення, договори оренди, декларації та практику Європейського суду з прав людини.
Громадська організація “Громадянський рух “Всі разом!”, яка виступає за “традиційну сім’ю”, вирішила втрутитися у судову справу сторонніх людей – Кіся і Левчука. І спробувала оскаржити рішення Деснянського суду в апеляції, а потім і в касації.
Верховний Суд 25 лютого 2026 року навіть не став розглядати справу по суті, він просто відхилив касаційну скаргу ГО “Всі разом!” Судді пояснили: подати апеляцію чи касацію може лише той, чиї особисті права, свободи чи інтереси безпосередньо порушені рішенням Деснянського суду. Це класична процесуальна практика: чужа справа – не твоя справа.
Чи дійсно суд визнав одностатеві шлюби: що було в першій інстанції
Позов був дуже конкретним і вузьким: Кісь і Левчук просили Деснянський районний суд Києва лише встановити юридичний факт – що з 2013 року вони проживають однією сім’єю. І отримати офіційний документ, який би дозволив МЗС визнати Левчука членом сім’ї Кіся і направити його разом у відрядження до Ізраїлю. Без цього папірця дипломатична служба просто відмовляла.
Тепер розберемо, як саме суд дійшов свого висновку.
Чи вважає суд стосунки двох чоловіків офіційним шлюбом?
Ні. Суд прямо і чітко пише: шлюбом в Україні є тільки союз жінки та чоловіка, зареєстрований у РАЦСі (стаття 21 Сімейного кодексу). Конституція України в статті 51 теж говорить: “Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка”. Тому американське свідоцтво про шлюб з Юти суд не визнав, воно просто стало одним із багатьох доказів, що стосунки тривають давно і стабільно.
Чи вважає суд їх сім’єю?
Так. І ось чому: стаття 3 Сімейного Кодексу дає широке визначення сім’ї: “Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом…”
Суд перелічив докази: спільна оренда квартир з 2023 року, договори, де обидва вказані орендарями, спільний бюджет, свідчення чотирьох свідків, декларація Кіся як держслужбовця, де він сам вписав Левчука як чоловіка, спільні поїздки, фото. І тому суд зробив висновок: з 2013 року ці двоє чоловіків (не родичі, не в шлюбі) ведуть саме сімейне життя. Це не “винахід” суду – це пряме застосування статті 3 СК, яка ніколи не обмежувала сім’ю тільки різностатевими парами чи кровними родичами.
Чи розмежовуються в українському законодавстві “шлюб” і “шлюбні стосунки”?
Так, розмежовуються. “Шлюб” – це офіційно зареєстрований союз чоловіка і жінки, який автоматично дає повний пакет прав і обов’язків подружжя (спадкування за законом, майновий режим спільної сумісної власності, аліменти, право на пенсію за втратою годувальника тощо).
“Фактичні шлюбні відносини” (або просто “проживання однією сім’єю”) – це інший інститут. Він існує в законодавстві вже давно, стосується переважно чоловіка та жінки, які живуть без офіційного шлюбу. Суд у цьому ж рішенні прямо написав, що за принципом рівності (Конституція та практика ЄСПЛ) таке саме визнання можливе і для осіб однієї статі.
Що дають “фактичні шлюбні відносини”? Не повний пакет прав і обов’язків, як у шлюбі. Головні наслідки:
- можливість спадкування за законом (як член сім’ї);
- деякі соціальні та адміністративні права (наприклад, возз’єднання в дипломатичному відрядженні);
- право на визнання стосунків у публічній сфері (те, що й просили Кісь і Левчук).
Але немає автоматичного спільного майна, аліментів у шлюбному режимі, спрощеного успадкування тощо. Суд чітко вказав: це не шлюб, і не дає чоловікам прав подружжя.
Який остаточний висновок суду першої інстанції щодо справи Кіся і Левчука?
Деснянський райсуд задовольнив заяву повністю і постановив: “Встановити факт спільного проживання однією сім’єю (фактичних шлюбних відносин) з 2013 року”.
Це не “легалізація одностатевого шлюбу”, як писали в медіа. Це визнання конкретного факту в житті двох конкретних людей: такого самого факту, який суди роками встановлюють для різностатевих пар, що живуть без реєстрації шлюбу. Різниця лише в тому, що вперше це зробили для двох чоловіків, спираючись на ЄСПЛ і статтю 3 Сімейного кодексу.
Саме цей висновок і став основою для всіх подальших інстанцій.
Слабкі сторони рішення щодо “шлюбних відносин” одностатевої пари (гіпотетичний юридичний розбір)
Позиція судді Деснянського райсуду, який виніс рішення в даній справ, має певні прогалини та сумнівні сторони. І дійсно, було б цікаво, якби справа отримала реальний розгляд у Верховному Суді, а не була їм відхилена. Яку б позицію з цього приводу висунула вища судова інстанція?
Проаналізуємо ймовірні недоліки, як би це міг зробити адвокат опонента або правник, який готує скаргу.
Найслабше місце: суд “дописав” слова до статті 21 Сімейного кодексу
Суд пише буквально: “З аналізу ч. 2 ст. 21 Сімейного кодексу України, можливо зазначити, якщо чоловік та жінка (а також – відповідно до принципу недискримінації… – особи однієї статі…) проживають однією сім’єю… такі відносини можуть бути визнані фактичними шлюбними”.
А тепер відкриваємо саму статтю 21 дослівно: “Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя”.
Суд не просто “проінтерпретував”, він фактично замінив слова “жінки та чоловіка” на “осіб однієї статі”. Це класична розширювальна інтерпретація, яка межує з правотворчістю. У сімейному праві, на відміну від кримінального, суди зазвичай не мають права так вільно “дописувати” гендерні ознаки, бо вся глава 3 СК побудована виключно на формулі “чоловік і жінка”. І так звані “шлюбні відносини” та їхні наслідки розглядаються в контексті проживання саме чоловіка ті жінки.
Принцип недискримінації поставлений на один рівень зі статтею 21
Суд бере декларативний принцип рівності, напевно, ст. 24 Конституції (рівність всіх перед законом), і вставляє його в дужки всередині аналізу конкретної норми Сімейного кодексу, ніби це продовження тексту статті 21.
Насправді ст. 24 Конституції – це загальний принцип, а не спеціальна норма, яка скасовує гендерне визначення шлюбу. Щоб принцип недискримінації переважив пряму норму СК, потрібне або рішення Конституційного Суду, або пряма вказівка закону. Суд першої інстанції жодного з цього не має.
ЄСПЛ поставлений фактично вище Конституції України
Суд починає з правильних посилань:
- ст. 51 Конституції (“шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка”),
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї.
Але потім робить висновок, що саме через практику ЄСПЛ (справи Schalk and Kopf, Maymulakhin and Markiv v. Ukraine) можна визнати фактичні шлюбні відносини між двома чоловіками.
Проблема: за ст. 8 Конституції України Конституція має вищу юридичну силу, ніж будь-який міжнародний договір. Практику ЄСПЛ треба враховувати, а не ставити вище національної Конституції. Суддя фактично зробив ЄСПЛ останнім арбітром, хоча формально не мав на це повноважень.
Інші “притягнуті” моменти:
- Суд використовує термін “фактичні шлюбні відносини” для одностатевої пари, хоча весь інститут фактичного шлюбу в СК (статті 74-76) чітко написаний тільки для “чоловіка і жінки” (спільна власність, аліменти, спадкування тощо). Суд просто переніс цей термін на іншу категорію осіб без жодного пояснення.
- Посилання на справу Maymulakhin and Markiv v. Ukraine – ЄСПЛ там дійсно констатував дискримінацію через повну відсутність будь-якого визнання, але не зобов’язав Україну визнавати саме “фактичні шлюбні відносини”. Суд взяв тільки ту частину рішення, яка йому вигідна.
- Суд не пояснює, чому для різностатевої пари “фактичні шлюбні відносини” дають майже той самий обсяг прав, що й шлюб, а для одностатевої – ні. Тобто він сам створює нову категорію, якої в законі немає.
Отже, Деснянський суд узяв норму, яка чітко написана тільки для “жінки та чоловіка” (ст. 21 СК), і за допомогою загальних принципів Конституції та практики ЄСПЛ фактично створив нову правову категорію “фактичних шлюбних відносин між особами однієї статі”, якої в українському законодавстві просто не існувало.
Це і є головна вразливість цього судового рішення, воно виглядає не як застосування закону, а як його розширення суддею.
Чому Верховний Суд відмовився навіть розглядати справу по суті
Верховний Суд 25 лютого 2026 року не став розглядати справу по суті взагалі. Він просто відхилив касаційну скаргу ГО “Громадянський рух “Всі разом!” і залишив у силі ухвалу Київського апеляційного суду, яка закрила апеляцію ще раніше.
Причина – чисто процесуальна і дуже проста: стороння організація не може оскаржувати рішення, якщо воно не порушує безпосередньо її власних прав, свобод чи інтересів (ч. 3 ст. 362 ЦПК України). Судді Верховного Суду чітко написали: рішення Деснянського райсуду стосується лише двох конкретних людей (Зоряна Кіся та Тимура Левчука) і Міністерства закордонних справ. Воно не створює нових законів, не змінює Сімейний кодекс і не зачіпає діяльність громадських організацій. Тому ГО “Всі разом!” – це “стороння особа”, і її скарга просто не підлягає розгляду.
Здавалося б, усе логічно і за законом. Але саме тут починається найцікавіше.
Коли медіа повідомляють про судові рішення, вони часто видають процесуальну відмову за “історичне рішення по суті”. Через це в суспільстві складається хибне враження, ніби Верховний Суд “легітимізував одностатеві шлюби”. Насправді судді навіть не відкривали докази, не аналізували свідчення і не відповідали на питання “чи можна двом чоловікам бути сім’єю”. Вони лише сказали ГО: “Це не ваша справа”.
Така ситуація вже далеко не перша. Класичний приклад – історія з Івано-Франківською міською радою, яку детально розбирала місцева агенція новин Фіртка.
Івано-Франківська міська рада прийняла звернення (звичайний політичний документ, рекомендаційного характеру) до Верховної Ради, Президента та Кабміну про захист життя, сім’ї та демографію. Це не було рішенням про заборону абортів, не мало юридичної сили і не змінювало жодного закону – просто лист із пропозиціями.
Активістка, причетна до феміністичного руху, подала адміністративний позов. Суд повинен був відмовити їй з тієї самої причини, що й ГО “Всі разом!” у справі про шлюб: конкретно ваші права не порушені. Адже рекомендаційне звернення ради нічиїх особистих прав не порушувало. Та суд прийняв позов і розглянув його, що, до речі, викликає здивування і сумніви щодо неупередженості.
Суддя не торкався питання абортів взагалі. Він розглянув лише технічне питання: чи мала міська рада право слати такі звернення. І за логікою “якщо закон прямо не регулює рекомендаційні листи, значить вони протиправні” скасував звернення.
Це була дуже сумнівна позиція: десятки років ради по всій Україні надсилали подібні листи, і ніхто не вважав це порушенням. І взагалі, закон не забороняє того, чого в законі немає, – це принцип.
Але деякі медіа одразу розтрубили: “Суд визнав аборти законним правом”, “Перша перемога над антиабортним рухом”, “Суд захистив право жінки розпоряджатися власним тілом”, “Івано-Франківська міська рада заборонила аборти, але суд скасував її рішення”.
Насправді суд не “дозволяв” і не “забороняв” аборти. Він скасував папірець, який і без того юридично нічого не змінював. Подібний механізм спрацював і в справі Кіся та Левчука. Суд першої інстанції встановив факт для двох людей. Апеляція і Верховний Суд сказали: “Сторонні організації, не лізьте”. А медіа написали: “Верховний Суд легалізував гей-шлюби в Україні”.
Ось чому важливо читати не заголовки, а самі постанови. Інакше ми щоразу отримуємо не правду, а чергову порцію суддівсько-медійної казуїстики.
Офіційним одностатевим шлюбам в України бути?
Отже, Верховний Суд України 25 лютого 2026 року не легалізував одностатеві шлюби і не визнав американський шлюб пари дійсним на території України. Він навіть не розглядав справу по суті, просто відхилив касаційну скаргу сторонньої громадської організації “Всі разом!” на підставі того, що вона не є учасником процесу і її права не порушені. Таким чином, у силі залишилося рішення Деснянського районного суду Києва від червня 2025 року, яке встановило для конкретних осіб – Зоряна Кіся та Тимура Левчука – факт спільного проживання однією сім’єю (фактичних шлюбних відносин) з 2013 року.
Це важливий прецедент, бо вперше український суд застосував статтю 3 Сімейного кодексу до одностатевої пари, спираючись на принцип недискримінації та практику ЄСПЛ, але водночас чітко підкреслив: це не шлюб у розумінні статті 21 СК та статті 51 Конституції, а лише визнання факту сімейного життя без повного пакета подружніх прав (спільна сумісна власність, автоматичні аліменти тощо). Багато медіа заголовками створили враження про “легалізацію гей-шлюбу”, хоча насправді відбулося визнання вузького юридичного факту для двох людей у конкретній ситуації – аналогічно до того, як це десятиліттями роблять для різностатевих пар, що живуть без реєстрації. Рішення не змінює законодавство загалом і не зобов’язує РАГСи реєструвати одностатеві союзи, але відкриває двері для подібних позовів у майбутньому.
