Український політик Микола Томенко зараз не надто активний у публічному просторі. Між тим, він є одним із найдосвідченіших політичних діячів. Томенко був народним депутатом IV—VIII скликань, двічі заступником голови Верховної Ради, обіймав посаду віцепрем’єр-міністра України з гуманітарних питань в уряді Юлії Тимошенко. У 2016 році його позбавили депутатського мандата через вихід з парламентської фракції “БПП”. Так Томенко відреагував на ухвалення, на його думку, антисоціального бюджету на 2016 рік. 10 липня 2025 року ЄСПЛ ухвалив рішення, яким визнав незаконним те, що Томенка позбавили депутатського мандата.
З 2016 року він веде активну громадську, викладацьку, просвітницьку і волонтерську діяльність.
Доктор політичних наук та кандидат історичних наук, професор КНУ ім. Шевченка Микола Томенко в ексклюзивному інтерв’ю “Політарені” розповів, яке скликання Ради він вважає найефективнішим, чим мають займатися нинішні нардепи, чи потрібно змінювати українську Конституцію, що треба для того, щоб депутати не змінювали фракції. І висловив думку про те, як мотивувати українців захищати країну, та як виховувати реальний патріотизм.
— Зараз ви не дуже медійна особа. Це ваша принципова позиція, чи є якась інша причина?
— Історія тут така. Спочатку Петро Олексійович (Порошенко, – авт.) заборонив мене на всіх пов’язаних з ним каналах і на державних, оскільки я критикував його, як президента після відомих подій у 2016 році, коли в мене забрали мандат. А тепер, окрім тих, додалися всі канали, на які тепер впливає Банкова, починаючи з “Плюсів” (1+1 – авт.), закінчуючи “Єдиним марафоном”. Тобто мої єдині можливості донести якусь інформацію, написати статтю або зробити програму — це тільки Facebook та YouTube.
“Нинішнє скликання Верховної Ради за якісними показниками, професіоналізму, патріотизму і доброчесності — найгірше“
— Яке скликання Верховної Ради, на вашу думку, було найефективнішим, і що означає для вас ефективність парламенту?
— Дуже складне запитання. Очевидно, треба говорити про місію кожного скликання Верховної Ради. Наприклад, в якомусь сенсі, перше і друге скликання дуже важливі і значущі з історичної точки зору. Верховна Рада першого скликання — це декларація про незалежність, формалізація процесу відновлення української держави.
Друге скликання в історичному сенсі теж важливе, бо 28 червня 1996 року, 30 років тому, воно ухвалило Конституцію України. Народні депутати фактично визначили характер, зміст і форму держави.
Для мене, як для людини, яка була народним депутатом з 2002 року, четверте скликання було дуже важливим, тому що ми, будучи в опозиції, показали стандарт, як правильно діяти. І активна діяльність тодішнього парламенту в 2002‑2004 роках створила всі передумови для мирної Помаранчевої революції, демократичних виборів і переходу до парламентсько‑президентської республіки. Тоді нам вдалося показати, що парламент повинен бути суб’єктним.
На жаль, з п’ятого скликання відбувалася комерціалізація і депрофесіоналізація парламенту. Тоді, особливо через партійні списки, пішов сегмент, так би мовити, “за гроші родичів, друзів, партійних діячів”, а в мажоритарних округах почалася “мода на людей з грошима”, які, за підтримки олігархів, скуповували округи.
Це призводило до того, що в парламенті професійно‑патріотичний сегмент радикально скорочувався. Хоча зрозуміло, що в кожному скликанні були професійні, патріотичні люди, які працювали. І я вважаю, як би це не звучало сумно і парадоксально, що нинішнє скликання Верховної Ради за якісними показниками, професіоналізму, патріотизму, доброчесності — найгірше.
— Навіть сьоме скликання, де більшість складали представники Партії регіонів, було краще за нинішнє?
— Воно краще було в тому, що була реальна опозиція. Ми, як опозиція, тоді багатьох речей не дозволили. Наприклад, тоді була ідея запустити такий анархічний, хаотичний ринок землі і створити земельний банк під відповідних, як тоді казали, “друзів сина Януковича”. Але ми збили це рішення. А нинішній парламент таке рішення допустив.
Я не ідеалізую сьоме скликання, але у будь‑якому разі там були непрості дискусії. А зараз складається враження, що реальної опозиції в парламенті немає, і більшість нардепів, як “барани”, їм сказали натиснути кнопки, вони натиснули, а потім, коли їх запитують, вони не знають, за що голосували.
Я вже мовчу про те, скільки років ця Верховна Рада прикривалася Путіним і війною, проводила закриті засідання, і ми взагалі не могли побачити на сайті навіть голосування. Для чого це? Чи вони думали, що Путін буде спостерігати, як голосують депутати?
Тобто, стільки років нардепи працювали в закритому режимі, а зараз повернулися (онлайн трансляції Ради, – ред.), і тепер незрозуміло, чи є монобільшість, чи немає монобільшості, незрозуміло, як приймаються рішення, незрозуміло, чому у нас депутати — колаборанти із заборонених партій, все ще депутати. Хіба це парламент?
Статус парламенту на сьогоднішній день впав нижче нікуди. От приклад: депутати створюють слідчу комісію, або проводять засідання комітету, і не то, що міністр, а навіть заступники міністрів не приходять. Я не можу собі уявити, щоб на наше засідання не прийшов міністр. Таке в принципі неможливо було, тому що одразу була б жорстка реакція, і це спричинило б звільнення цього посадовця.
— Якщо ми про закони вже заговорили, на вашу думку, які Україні зараз необхідні, і які б ви законопроєкти внесли, якщо були б депутатом Ради?
— Перш за все, я б мінімізував законодавчу активність Верховної Ради. Зараз важливіше було б не плодити непотрібні, дурнуваті закони, а навести лад із чинними законами та забезпечити їх дотримання.
Друга дуже важлива функція — це все, що пов’язане з Національною безпекою і обороною, що є ключовим пріоритетом. Потрібно прийняти закон про відповідальність за українофобію. Потрібно довести до кінця історію з відповідальністю цих заборонених партій. Їх заборонили, а жодних наслідків для депутатів немає.
Сьогодні потрібно проаналізувати і подивитися, як санкційна частина має діяти.
Також потрібна низка програм, пов’язаних з тимчасово переміщеним населенням. Я активно їжджу по Україні і бачу, що в нас скоро будуть села, де житимуть 2-3 людини. І що, ми не можемо розробити державну програму активного залучення переселенців у ці села, де можна безкоштовно надати хату, землю, і щоб люди там жили й працювали? Тобто їм потрібно запропонувати це. А влада тулить їх у хостели, вигадує якісь вагончики. А можна було б повернути людей, дітей і дух цим українським селам. І це може зробити парламент.
А в нас виявилось, що під час війни Верховна Рада кілька років займалася прийняттям “геніального закону”, щоб видати значки депутатам першого скликання, що вони батьки-засновники української держави і підвищити пенсії. А тепер засідання проводять, щоб депутатам другого скликання, які голосували за Конституцію, теж значки видати. Є пріоритетні питання, якими треба займатися.
“Мандати повинні давати і забирати виборці, а не партії”
— Під час вашого перебування у Верховній Раді чотири рази змінювали Конституцію. І зараз я чую від людей заклики змінити статтю 10, що гарантує вільний розвиток, використання і захист російської мови. Чи підтримали б ви такі зміни? І які ще статті Конституції, на вашу думку, можна було б змінити?
– Я вважаю, що наша Конституція абсолютно адекватна. Але проблема полягає в тому, що її ніколи не дотримувалися і не виконували.
Друга проблема. Існує ціла низка конституційних законів, які за 30 років не були реалізовані. Наприклад, з Конституції випливає, що має бути прописано, що таке конституційна більшість і що таке опозиція. Це не прописане.
У нас немає закону про використання державних символів. Наприклад, на заправках часом висять прапори інших країн або прапори іноземних фірм, які більші за прапори України. Це начебто дрібниця, але це зневага до України.
Немає закону про використання та погашення державного боргу, чітко передбаченого в Конституції.
Щодо статті 10, я думаю, можна було би уточнити цю норму. Вона приймалась тоді як політичний компроміс для комуністів, оскільки вони не хотіли голосувати за Конституцію незалежної України. Вони хотіли, щоб згадка про російську мову була.
До речі, ця згадка, на мою думку, не така страшна. Тому що там написано російська, кома, і мови національних меншин. Тобто, вона одна з мов національних меншин. Вона не державна. Росіяни — найбільша меншина, тому її згадали. Я вважаю, що це не трагічно, оскільки є закон про використання державної мови, який розставляє крапки над “І”.
У нас також не врегульоване в Конституції питання міських військових адміністрацій. Ми ж у 1996 році не знали, що буде велика війна.
І, до речі, в контексті моєї виграної справи в ЄСПЛ, з Конституції треба прибрати норму про імперативний мандат.
У нас немає закону про місцевий референдум. А місцевий референдум — це вкрай важлива штука. Про нього пише Конституція в кількох розділах.
Можливо, треба було б трішки уточнити занадто оптимістичні норми, пов’язані з тотальною безоплатністю охорони здоров’я. Привести у відповідність наші соціальні обіцянки ветеранам, тому що вони аж занадто комуністичні в блоку стосовно прав і свобод людини і громадянина. Саме так я би діяв.
— Оскільки ви вже торкнулися вашої справи в ЄСПЛ, то у мене з цього приводу питання. Якщо ми приберемо з Конституції норму про імперативний мандат, чи не призведе це до того, що нардепи будуть спокійно переходити в інші фракції, так би мовити, не безкоштовно?
— Зараз історія показує: якщо партії підбирають у списки депутатів “за гроші”, то за гроші їх будуть перекуповувати інші партії. Причина не в імперативності мандата, а в корупційності формування партійних списків і в підборі кадрів. Я був у владній фракції, а потім перейшов в опозицію. У вас же немає сумнівів, що я робив це не за гроші? Я перейшов, тому що владна фракція обманула український народ, пообіцяла на революційній хвилі одне, а робила протилежне. Якби мене не позбавили мандата, то я зміг би “оздоровити” цю фракцію і змусив би її думати головою і перечитувати свою передвиборчу програму. А так виходить, що я критикую вас за те, що ви не виконуєте програму, а ви за це забираєте у мене мандат. Це ж дикість.
ЄСПЛ визначив так, тому що це європейська практика. Бо мандати повинні давати і забирати виборці, а не партії. Якщо ми хочемо в Європейський Союз, треба самим змінюватися. Треба робити якісний підбір людей у партійні списки, треба дивитися на їхню доброчесність, на те, яку посаду ця людина обіймала раніше, чи фігурувала вона в корупційних скандалах, наскільки вона професійна, чим може бути корисна в парламенті. Якщо таке буде, тоді не буде в нас переходів за гроші, і тоді нардепи будуть ефективно працювати, і тоді не буде “рабів”, яких лідери партії “водитимуть на мотузці”.
“Я потрапив в Афганістан, думаю, тому, що в мене робітничо-селянське походження“
— Ви свого часу проходили службу в Афганістані. На тій загарбницькій війні загинули декілька тисяч українців. Яке особисто ваше ставлення було до тієї війни, і чому ви не “відкосили”?
— Тут історія така. Я — сільський хлопець, одразу після школи вступив на історичний факультет Київського університету ім. Шевченка. Це факультет ідеологічний, контингент там непростий. У нас була військова кафедра, і передбачалося, що після закінчення університету ми будемо офіцерами і в армію не призиватимемося. У 1983 році, коли я закінчував перший курс, неформально прийшла настанова чи вказівка з політбюро ЦК КПРС, що треба призивати до армії після першого курсу і не чекати, коли студенти закінчать університет. Тоді вже йшла війна в Афганістані. З мого курсу мусили призвати 35 осіб, а призвали 9. І з цих 9 один я потрапив в Афганістан, думаю, тому, що в мене робітничо-селянське походження. Не можна сказати, що в радянські часи народ рвався служити в радянській армії. Інша справа, що була тоталітарна модель держави, тому уникнути цього було набагато складніше, ніж тепер. Дехто, звісно, знаходив способи уникати.
У 1985 році я повернувся, а у 1987 написав статтю “Ми були добрими окупантами”, в якій зазначив, що місія в Афганістані була не інтернаціональною, а окупаційною. Мене хотіли виключити з університету, але потім, як “афганця”, побоялися. Звісно, в мене були дуже непрості відносини зі спілкою ветеранів-“афганців”. По-перше, я до неї не входив, а по-друге, постійно критикував їх.
Вони про мене писали замовні статті усюди на кшталт того, що я “оскверняю чесне ім’я воїна-інтернаціоналіста”. Ця спілка воїнів-“афганців” була годівницею для функціонерів. Вони мали приміщення, пільги, отримували машини, квартири. Більшість “афганців” нічого не отримували.
До речі, у них на сайті й досі написано: “Українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)”. Тобто виходить, що вони визнають, що росіяни в Україні інтернаціональну місію виконують.
Але з іншого боку, я пишаюся тим, що і на першому Майдані, і на другому була “афганська сотня”. Мої друзі, побратими, з якими ми служили, мій замполіт Володя Кушніров, Олег Міхнюк, який один із перших пішов на Донеччину, щоб передати досвід військовій молоді, і там загинув. Йому присвоїли звання Героя України посмертно. Таких хлопців теж чимало, тому я з ними підтримую контакт і пишаюся ними. Але, на жаль, значну кількість людей ця спілка перетворила на “ватників”.
— Давайте повернемося до нашої війни. Росіяни йдуть вбивати українців за гроші — це їхня мотивація. А от як нам, на вашу думку, зараз мотивувати українців захищати Україну від російських окупантів?
— У нас допущені системні помилки, які зараз дуже важко виправляти. Можна було би у 2022–2023 роках, коли був фантастичний патріотичний підйом, проводити професійний і справедливий рекрутинг. Тобто відібрати людей за їхніми професійними навичками і направити туди, де вони були б найбільш корисні. Але цього зроблено не було.
Що можна зробити тепер? По-перше, переглянути реєстри. У нас є 40-річні пенсіонери-військові, які мають досвід і можуть воювати, але вони заброньовані. Є також поліцейські, прокурори, яких теж можна задіяти. Ну і розвивати рекрутинг. При цьому, якщо ми набираємо людину, повинна бути 101% гарантія, що ця людина йде саме на таку посаду, в той підрозділ, який вона обрала.
Для цього треба збалансувати воєнний бюджет. Не витрачати гроші на непотрібні речі. Наприклад, у Києві зараз висаджується більше квітів, ніж у мирний період, а грошей на армію немає. У нас зафіксоване зростання заробітних плат чиновників, у нас зросли суми на забезпечення діяльності депутатів. Треба скоротити кількість заступників міських голів, голів обласних адміністрацій.
Треба збільшувати грошове забезпечення, особливо тих людей, хто воює. Треба припиняти “бусифікацію” і проводити реформу ТЦК та СП.
“Українцем треба бути щодня“
— Ви є засновником фонду “Рідна країна”, який займається вивченням і популяризацією історії України, і засновником національного патріотичного проєкту “Сім чудес України”. Але я знаю людей, для яких патріотизм зводиться до вдягання вишиванки у третій четвер травня. Що, на вашу думку, повинна робити держава, щоб виховувати справжніх патріотів?
— Повинна бути системна державна гуманітарна політика. Потрібно дітей залучати до вивчення історії України, українських традицій, української культури, починаючи від садочка, закінчуючи університетом. Треба не скорочувати, як зараз скорочується, кількість годин на історію України, а збільшувати.
Свої проєкти я робив за власні кошти і кошти моїх друзів. Сьогодні на історико-культурні проєкти повинна давати кошти держава. І вона дає. Але дає тим, хто знімав раніше про “х@лів” і “малоросів”, хто сміявся з українців, з української мови, а тепер вони знімають про патріотизм. У нас достатньо сценаристів, режисерів, письменників, людей, які можуть створити якісний український продукт.
Крім того, за заробітними платами у нас сьогодні сфера культури найнижче оцінена. Спитайте, яка зарплата в бібліотекарів, працівників музеїв, працівників заповідників, якщо в них немає статусу “національний”.
Треба займатися військово-патріотичним вихованням. Нарешті з’явилась у нас цільова соціальна програма з утвердження української національної та громадянської ідентичності. Щоправда, нею чомусь займається Міністерство молоді і спорту. Їх самих ще треба перевиховувати.
Сьогодні, до речі, я написав статтю в пам’ять свого вчителя — Героя України Бориса Возницького, якому виповнилося б 100 років. Він відродив Золочівський замок, Олеський замок, багато зробив для популяризації історії України, був нашим консультантом і експертом у програмі “Сім чудес України”.
І нормальна цивілізована країна мусила б на всіх каналах щось показати, згадати цю непересічну людину. Але ні.
Тобто кожен день треба працювати в цьому напрямку, а не чекати свята, щоб вдягнути вишиванку і стати українцем. Українцем треба бути щодня.
— Чи плануєте ви повертатися у велику політику?
— Зараз триває війна, і про це казати рано. Я вважаю, що в мене є знання, досвід і бачення. У нашої команди фонду “Рідна країна” є нині багато проєктів, серед них волонтерський — уже майже 4 роки ми допомагаємо Центру спецпризначення “Омега”, також працюємо в екологічному, просвітницькому та університетському напрямках. Завершимо війну, потім будемо радитись, приймати рішення.
