Суспільству треба мати канали виходу роздратування і негативу

Одна лінія — заклики припинити істерики, ниття та скиглення, звикати до того, що Київ — прифронтове місце, прилаштовуватись до нових обставин. В приклад ставлять Харків, який давно так живе.

Друга лінія — емоційні всплески з посилами припинити бойові дії, знайти компроміс, врятувати бізнес, щось вирішити чи змінити. Іноді вони суттєво переходять поріг цнотливості і спрямовуються проти Зеленського тощо.

Поясню. Суспільству треба мати канали виходу роздратування і негативу. Хай краще вразливі, травмовані та нестійкі особи мають можливості це робити через акаунти в Instagram, Facebook, YouTube, ніж зосереджувати гнів у діях та ексцесах, які можуть бути спрямовані проти Української держави при когнітивному контролі з боку ворога. Конденсація потрібна і важлива, формує певний психологічний імунітет.

Тому навіть якщо уявити, що РФ через посилення дронового терору в Києві досягає певних когнітивних ефектів (приреченість на болісний компроміс, допускання тактичних поступок, звинувачення Президента в неспроможності зупинити це пекло тощо), треба враховувати, що вони мають умовний і тимчасовий характер.

Хоча, якщо припустити, що вони отримають системне закріплення — звідки впевненість, що вони призведуть до стратегічної переваги РФ у військових діях? Війна — це не халявний політичний процес, хід якого на сто відсотків залежний від налаштування колективної думки.

В нинішніх умовах, якщо навіть якимось випадковим дивом 80% українців забажають миру ціною принизливої згоди на окупацію, наприклад, всієї південної України ворогом, ви все рівно це протистояння так просто вже не зупинете. Тому переоцінювати когнітивну війну як таку в українських умовах не потрібно. Громадяни не є і не будуть спрямовуючим суб'єктом війни. Війну ведуть державні інституції, що спираються на ресурси народних мас, виправдано позбавлених плюралістичної активності та суб'єктності у цілях збереження керованості.

Погляд конкретної людини в умовах воєнних процесів нівельований, скорочений і привласнений загальною історичною державною ціллю. А ви думаєте навіщо передбачається закріплене в Конституціях суттєве обмеження прав і свобод людини в умовах воєнного стану? В будь-якому травмованому нинішньому моменті апеляція до історичної доцільності не дасть ніколи адекватного розуміння всіма. Це все згодом виноситься на суд поколінь. Зараз ніхто про це не буде думати.

В умовах війни егоїстичний контур окремої людини не враховується так, як це повинно було б за мирної демократії. Де камера смартфону — це сила конкретної особистості, яку він може показати перед поліцейським, чиновником, державою тощо.

Можливо тому багато блогерів, лідерів думок, відомих особистей, що звикли до уваги спільнот та насолоди від проявів гіпертрофованого нарцисизму, так і не можуть зрозуміти, що всі їхні посили в умовах війни мають нульовий спектр.

Війна — це справа інституцій. А розмивати інституційний периметр — значить знищувати спроможність держави оборонятись. Подобається це комусь чи ні.

Текст зі сторінки Олега Постернака у Facebook.