Карпатська вісімка: від декларації до спроможності

Свіжий есей «The Commonwealth Without a Continent», який розбирає канадський кейс, пропонує нам змінити своє ставлення до національного суверенітету. Ми звикли вважати суверенітет власністю, яка в держави або є, або її немає, як прапор чи місце за столом. Насправді спроможності, з яких складається реальна незалежність, поводяться як виробництво: їм потрібні ресурси, масштаб, знання й час, і вони дають різко зростаючу віддачу від масштабу.

Сьогодні жодна середня держава не потягне одночасно повний спектр оборонної промисловості, передові напівпровідники, власну хмару промислового масштабу, вагому валюту й режим стандартів, який переймають інші. Та й не кожна велика держава здатна самостійно забезпечувати себе — можливо, їх в світі всього 3-4.

Постійні витрати завеликі, ринки замалі. Коли канадський прем'єр у Страсбурзі сказав, що метою є не самодостатність, а колективна стійкість, це власне був опис цього нового суверенітету. Він тоді ж перелічив, що вносить кожна сторона. Європа дає ринок, дослідження, виробництво, здатність писати стандарти й оборонну базу, яку зараз відбудовують. Канада — енергію, критичні мінерали, космос, штучний інтелект, банки й пенсійний капітал. Автор есею називає це не мовою дружби, а інвентаризацією.

Тож новий Real Politik звучить сьогодні так: вибір середньої держави стоїть не між незалежністю та інтеграцією, а між залежністю від одного покровителя, доброї волі якого ти не контролюєш, і взаємозалежністю в системі, якою ти частково керуєш сам. Додам ще раз, що це стосується, на мою думку, і більшості великих держав також.

І це головний виклик для формату Карпатської вісімки. Підписана декларація може визначити, що країни хочуть розвивати енергетику, транспорт і критичну інфраструктуру. Але вона не будує електромереж, не модернізує переходів, не створює коридорів і не фінансує промислових проєктів. «Альянс засідає, об'єднання адмініструє».

Карпатському формату для подальшої ефективності потрібен насамперед невеликий постійний секретаріат, який не лише координує, а й контролює виконання: веде єдиний портфель транскордонних проєктів, визначає відповідальні країни та інституції, шукає фінансування і щороку публічно звітує. Тоді наступний саміт обговорюватиме не нові декларації, а кількість запущених проєктів.

Друге — спільний механізм відбору. Проєкт має отримувати не статус пріоритетного, а конструкцію: хто реалізує, які країни беруть участь, скільки коштів треба, звідки вони, які європейські програми залучено і коли буде результат. Найцінніші тут ті, що фізично зв’язують кілька країн: інтерконектори, коридори, переходи, логістичні центри, сховища енергії.

Третє — власний фінансовий інструмент. Не обов’язково фонд на десятки мільярдів; на старті вистачило б гарантійного механізму з невеликим капіталом для співфінансування та зниження ризику, поєднаного з ресурсами ЄІБ, ЄБРР і національних банків розвитку. Конкурувати з фондом Тримор’я йому не треба, він може стати вікном до нього. І, до речі, це може бути найбільш реалістичний механізм гарантій для відновлення українського бізнесу.

Хоча ні, ще реалістичний інструмент — оборонка: вона вимагає промисловості, здатної швидко нарощувати випуск, а це вимагає портфеля замовлень. І тут Україна є лідером: виробничі спроможності української оборонки цього року оцінюють приблизно в 55 мільярдів доларів, держава здатна викупити близько третини, а незавантажені потужності, як кажуть самі виробники, деградують. Європа тим часом планує витратити на оборону 3,4 трильйона євро до 2035 року, причому за правилом, що щонайменше 65 відсотків компонентів мають походити з ЄС або асоційованих країн.

Карпатський формат може стати саме тим механізмом, який тримає наші виробничі об'єкти «теплими» й заводить їх усередину цього периметра.

Тільки відкриватися має не сама лише Європа. Наш Defence City дає резидентам нульовий податок на прибуток, звільнення від земельного й майнового податків, спрощену валютну процедуру. А потім з’ясовується, що звільнений прибуток треба реінвестувати, тобто дивіденди виплачувати не можна, і приватний інвестор у такому режимі не отримує нічого. Ми просимося в чужий ринок капіталу, тримаючи власний зачиненим.

Що робити після саміту

Першим практичним кроком мала б стати не нова декларація, а механізм реалізації: невеликий постійний секретаріат, єдиний портфель транскордонних проєктів і фінансовий інструмент, який дозволяє їх запускати. На старті достатньо відібрати десять-п’ятнадцять проєктів із прямим ефектом щонайменше для двох країн, визначити для кожного відповідальних, джерела фінансування й дедлайни, і щороку звітувати про виконання.

Якщо це запрацює, головною цінністю формату буде не те, що вісім країн регулярно зустрічаються, а те, що окремо вони вже не можуть виробляти речі, які здатні створити разом.

Текст зі сторінки Артемі Біденка у Facebook.