Про тактику мирних переговорів і політичні ігри навколо цієї проблеми

Почався великий кіпіш і навколо самого Гончаренка, і особливо, навколо його заяв. Багато хто звинувачує Гончаренка у зраді, проросійській позиції, але дехто його підтримує, переважно деякі дописувачі у соціальних мережах.

Однак зверну увагу, що тему мирних переговорів і пошуку компромісів з росіянами піднімає не лише Олексій Гончаренко. Мер Харкова Ігор Терехов виступив в ролі опонента Валерія Залужного, звинуватив екс-главкома ЗСУ в тому, що той закликає до продовження війни і нібито заперечує мирним переговорам. Насправді, це не відповідає дійсності. Валерій Залужний критикує не сам переговорний шлях до завершення війни (хоча не приховує свого скепсису щодо результативності «переговорів з дияволом»), а бізнесову стратегію цих переговорів. А от політична позиція Терехова фактично полягає в тому, що зараз треба домовлятися з Росією, а не говорити про війну з нею. Долучився до дискусії про мирні переговори і Данило Гетманцев, голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики. Він виступає за продовження мирних переговорів та пошук компромісного рішення, наголошує на необхідності проведення референдуму для затвердження мирної угоди. В цих заявах Гетманцева нема нічого сенсаційного, ідея з референдумом повторює позицію Президента Зеленського, але в контексті дискусій про мирні переговори вони теж привернули увагу.

По суті ми бачимо зараз початок дискусії, яка в перспективі може стати головним внутрішньополітичним трендом в ставленні до шляхів завершення війни: мир з позицій сили і на компромісних засадах, або мир шляхом поступок Росії.

І тому варто відволіктися від конкретних персоналій і нашого ставлення до них, а проаналізувати саму сутність проблеми: яким чином можна досягти завершення війни — через силовий спротив Росії і силовий примус Росії до завершення війни на паритетних засадах, або через виконання вимог Росії (хоча б частково)?

Про негайний початок мирних переговорів

Олексій Гончаренко закликає до негайного початку мирних переговорів. Так переговори про завершення російсько-української війни йдуть, за ініціативою Президента Трампа, з лютого минулого року. І Україна бере в них участь, і постійно закликає Росію до більш продуктивної участі в цих переговорах на різних рівнях.

Саме зараз є різноманітні мирні ініціативи і з боку США, і з боку Туреччини, і з боку Індії. Головна проблема в тому, що Росія не хоче переговорів на компромісних засадах. І зараз, на жаль, не важливо, хто і які мирні ініціативи висуває. Росія на даний момент хоче переговорів лише з позицій сили, і готова на мир лише на своїх умовах.

Чи принесе мир готовність України до мирних поступок?

Коли ми оцінюємо цей сценарій, то треба брати до уваги два чинники:

1. Заради чого Росія починала війну (заради Донбасу, російської мови, російської церкви в Україні, тощо)?
2. Як в Кремлі будуть сприймати готовність до поступок?

Відповідь на перше питання — заради чого Росія починала війну?

Вже в 2022 році було очевидно, що Путіна цікавить контроль над всією Україною, а не часткове виконання Україною російських вимог. І на завершення війни на основі часткових поступок України Путін погодиться лише тоді, коли буде розуміти, що не виграє цю війну, а її продовження матиме для Росії суттєві проблеми.

Відповідь на друге запитання — Як в Кремлі будуть сприймати готовність України до поступок?

Якщо ваш противник демонструє готовність до односторонніх поступок, та ще і говоріть, що програє війну, як це будуть сприймати в Кремлі? — Як прояв очевидної слабкості, як підтвердження того, що ви на межі повного програшу війни.

І що, в цій ситуації Росія піде на компроміси і погодиться лише на ваші часткові поступки?

Звісно, що ні!!!

Противник буде або добивати вас, оскільки буде вважати, якщо ви самі визнаєте, що програли війну, то треба досягти повної перемоги. Або він буде вимагати від вас ще більших і принципових поступок, якщо не повної, то часткової капітуляції.

Що зірвало попередні домовленості в Стамбулі в 2022 році? Не Борис Джонсон, а те, що після того, як Україна запропонувала компромісний шлях завершення війни з суттєвими поступками з нашого боку, Путін почав висувати нові вимоги, які стосувалися фактичного роззброєння України. І саме це завело переговори в глухий кут і врешті решт зірвало їх.

Щоб переговори були результативними і хоча б на відносно компромісних засадах, потрібно:

1. Розуміння з обох боків, що ніхто не виграє війну, що війна на виснаження руйнує обидві сторони війни, і краще домовлятися.
2. Ініціатива щодо переговорів має надходити від третьої сторони, від потенційного посередника, який і має пропонувати компромісні умови завершення війни і намагатися узгодити позиції воюючих сторін.

Дійсно, цілком ймовірно, що за складних умов нам доведеться йти на певні поступки, але тоді треба визначатися — в яких питаннях, і в якій мірі ми готові йти на поступки? Наприклад, що важливіше: поступки по параметрах боєздатності нашої армії (її чисельність, озброєння, тощо), або поступки в мовному питанні?

В якихось питаннях нам доведеться йти на поступки, і треба заздалегідь, але не публічно, визначатись, в яких саме питаннях ми можемо йти на певні поступки, а в яких — ні. Можуть бути дискусії з цього приводу в політичному і експертному середовищах, в соціальних мережах. Це нормально. Але офіційна переговорна позиція має визначатися державним керівництвом і в закритому режимі.

Заздалегідь розкривати, де саме ми готові на поступки, буде великою переговорною помилкою, якою скористається наш ворог. Це вже тактика переговорів. Публічна попередня демонстрація поступок під час обговорення мирної угоди буде означати запрограмовану поразку на цих переговорах.

Висновок: Для того, щоб досягти завершення війни нам треба поєднувати фактор сили, воєнний і економічний тиск на ворога, з активною і гнучкою дипломатією.

Навіщо Олексій Гончаренко саме зараз ініціює свій мирний план?

На мій погляд, він хоче скористатися поточною воєнною, політичною і соціально-психологічною ситуацію в своїх інтересах. В умовах ескалації повітряної війни частина українського суспільства переживає гострий стрес і готова повірити, що поступки Росії можуть сприяти негайному завершенню війни. Олексій Гончаренко як досвідчений політик відчуває ці зміни в суспільних настроях. А оскільки він вже давно виступає в ролі критика воєнного стану та діяльності ТЦК, то припускає, що саме зараз його «миротворча» позиція може отримати більшу підтримку, ніж раніше. Він хоче осідлати хвилю цих настроїв і використати їх в своїх політичних інтересах.

Його так званий мирний план, лист до Віткоффа, Кушнера і Рубіо — це банальний само-піар. Він хоче забрендувати свій мирний план. Хоча нічого принципово нового в цьому плані не має. Це те саме, що пропонується американцями, турками, індійцями — поступова деескалація війни через секторальні перемир’я.

Друга, і, можливо, головна причина «миротворчої» гіпер-активності Олексія Гончаренка полягає в тому, що він фактично презентує себе як потенційний лідер умовної «партії миру», того суспільного сегменту, який готовий на мир на будь-яких, тобто на російських умовах.

Загальний висновок

Практична цінність мирного плану Гончаренка є мізерною. Цей план є компіляцією і повторенням того, навколо чого і так вже відбуваються спроби розпочати переговори. Однак виникає і серйозна проблема. Публічна презентація готовності до виконання вимог Росії приносить шкоду і може певною мірою послабити переговорні позиції України. Якщо ворог бачить «мандраж» і капітулянтські настрої у деяких наших політиків, то він не на переговори піде, а буде лише посилювати удари по Україні, а так звані «миротворчі ініціативи» буде використовувати для розколу і деморалізації українського суспільства.

А от дискусію про шляхи завершення війни і про нашу переговорну позицію я вважаю доцільною і дуже корисною. Нам треба змістовно обговорювати ці питання і більш реалістично ставитись до умов завершення війни. Громадська думка в Україні має бути готовою не до ідеалістичного сценарію завершення війни, а до складного і неоднозначного компромісу, який не гарантуватиме стійкого миру, але буде вкрай потрібний для відновлення економічного потенціалу, соціального тонусу і боєздатності країни.

Текст зі сторінки Володимира Фесенка у Facebook.