Ідеологія “русского міра” має вже 100 років з часу теоретичного обґрунтування. Хоча сучасні дослідники зазвичай кажуть, що “русскій мір” зародився після розпаду СРСР, у сучасній Росії, насправді його філософське оформлення в державну ідею відбулося ще на початку XX століття.
Політарена занурилася в історію, аби і ми, і наші читачі краще розуміли ворога та його мотиви.
Автор: Олег Гонта
В усі часи будь-яке вторгнення однієї держави у межі іншої виправдовувалося певними ідеологічними постулатами. Навіть, якщо мова йшла про банальне пограбування, завойовники завжди намагалися пояснити мешканцям власної країни та всьому світові розв’язання причин війни мотивами, корені яких лежать в площині нематеріальних цінностей. Домінування певної світоглядної моделі з агресивними експансіоністськими планами на теренах однієї території штовхало її носіїв та їхніх лідерів до спроб нав’язати власні погляди й сусіднім народам.
Це могла бути релігійна ідея у давнину, або тоталітарна доктрина (нацизм, комунізм) у ХХ столітті. Яка ж ідеологічна концепція панує у головах тих, хто визначає політику РФ сьогодні? І якою, судячи з її основних теорем, є кінцева мета володарів Кремля?
Ідеологічна концепція Кремля
Категорія “русскій мір”, про які полюбляють згадувати в ЗМІ пропагандисти, є занадто абстрактною, щоб дати відповіді на ці запитання. Комуністичні гасла у Кремлі симпатією не користуються, оскільки на першому місці там стоять питання усуспільнення власності, що для нафтогазових еліт РФ є неприйнятним. А тріада часів імперії Романових “Православ’я. Самодержавство. Народність” дуже близька до “русского міра”, але дещо застаріла. Вона потребує доповнення в сучасному світі.
Певні посилання на те, кого можна вважати ідеологом нинішньої російської політики, існують. Особисто Володимир Путін не часто звертався до сфери чистої теорії, а з усього російського філософського спадку цитував не так багато ідеологів. Але приклади такого звернення знайти можна, причому навіть в офіційних посланнях. “Хто любить Росію, той має бажати для неї свободи; насамперед, свободи для самої Росії, її міжнародної незалежності та самостійності; свободи для Росії як єдності російської та всіх інших національних культур; і, нарешті, свободи для російських людей, свободи для всіх нас: свободи віри, шукання правди, творчості, праці та власності, – сказав Путін в грудні 2014 року, тобто вже після анексії Криму і вторгнення на Донбас.
Це слова з публіцистичного доробку ідеолога “білої еміграції” 1920-х років Івана Ільїна, якого Путін цитував і після повномасштабного вторгнення в Україну.
“Я вірю в духовні сили російського народу та приймаю його історичну долю своїм інстинктом та своєю волею. Його дух — мій дух, його доля — моя доля, його страждання — моє горе, а його розквіт — моя радість”, — сказав Путін словами Ільїна.
Хто такий філософ Іван Ільїн
Ільїн народився в Москві у дворянській родині, його мати була німкенею. Він вчився на юридичному факультеті у Московському університеті, де й зацікавився філософією. Найбільше його цікавила німецька класична філософія – праці Канта, Шеллінга, Гегеля. У травні 1918 року захистив дисертацію “Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога та людини”, за яку йому одноголосно присудили одразу два ступені: магістра та доктори державних наук. Восени Ільїн отримав звання професора.
Ільїна неодноразово арештовувала влада більшовиків, які вже панували в Росії у 20-х роках минулого століття. Йому пощастило, бо його не розстріляли, а просто вислали з Росії у Німеччину, де від добре адаптувався. Ще до приходу до влади Адольфа Гітлера, Ільїн підтримав ідею фашизму. Зокрема, опублікував статтю “Про російський фашизм” у журналі, яким керував.
У травні 1933 року у зв’язку з приходом Німеччини до влади націонал-соціалістів написав статтю “Націонал-соціалізм. Новий дух”, у якій виступив на підтримку нового режиму:
“Я категорично відмовляюся розцінювати події останніх трьох місяців у Німеччині з погляду німецьких євреїв… Те, що відбувається у Німеччині, є величезний політичний та соціальний переворот… Що зробив Гітлер? Він зупинив процес більшовизації в Німеччині і надав цим найбільшу послугу всій Європі… Скинуто ліберально-демократичний гіпноз непротивленства. Поки що Муссоліні веде Італію, а Гітлер веде Німеччину — європейській культурі дається відстрочка”, — писав Ільїн. Ідеї фашизму він підтримував до кінця життя.
Як ідеологія Ільїна прижилася в РФ
Ідеологія Ільїна, як і когорти однодумців в російській антибільшовицькій еміграції (В. Шульгіна, І. Солоневича, П. Струве) — не банальна калька ідей Муссоліні та Гітлера. Позбавлені власної держави, вигнанці з Росії у першій половині ХХ століття не лише переосмислювали її історичний досвід, а й розробляли ті концепції російської національної ідеї, які природно (хоча і несподівано для сучасників) прижилися уже у новітній Московській державі. Саме тому, щоб розуміти — з ким (і чим) веде війну Україна — з такими концепціями слід ознайомитися бодай оглядово.
Формально, ідеї Ільїна та його прихильників є “монархістськими”. Але вважати, що вони мали на меті лише реставрацію у Росії самодержавства з формальними атрибутами – коронацією, імператорською родиною, двором — не зовсім вірно. Лідером нації може бути і не “помазаник Божий”, як такий, але Вождь у повному сенсі цього слова. На ньому повинна замикатися вся пірамідальна структура влади в Росії. Демократичний устрій державної влади, за якої певні посадові особи обираються на вільних виборах — для ідеологів російського монархізму, звісно є недоречним і навіть шкідливим.
Одноосібне правління в Росії, на думку ідеологів, мало б захистити права громадян, у тому числі майнові, забезпечити панування традиціоналістських основ держави та сприяти її домінуванню на сусідніх територіях. Слід розуміти, що основні положення цієї доктрини розроблялися у 20-х рр. ХХ століття, коли проблема звільнення від більшовизму виглядала для її (доктрини) авторів, як основна. Проте частково це повторюють і нинішні лідери РФ – від скарг Путіна на те, що Ленін підклав “ядерну бомбу”, передавши іншим республікам “споконвічні” російські землі, до реплік Медведєва, що “Росія — сучасна держава”, а тому комуністичні практики є недоречними. В цьому контексті про декомунізацію й мова не йде
Обґрунтування легітимності одноосібної такої влади – ірраціональні, точніше – релігійні. “Монарх є автономним, – підкреслював Іван Солоневич у праці “Народна монархія”, – тобто самостійним на троні лише тоді, коли його воля у власних рішеннях залежить зрештою від предметних джерел його релігійності… Інакше кажучи, коли він слухається Бога та власну державну совість, а до інших людей лише прислухається”. Доречі Солоневич у кінці 1930-х років, як і Ільїн, жив у Німеччині. Солоневич ідейно підтримував створення “Національного російського фронту”, до якого увійшли “Російська фашистська спілка”, “Російська національна спілка учасників війни” й інші націоналістичні фашистсько-російські організації емігрантів.
Слід, однак, зазначити, що попри постійні заклики до побудови майбутньої Росії на засадах православної релігійності, жоден з теоретиків монархізму не закликав до впровадження у ній принципів клерикалізму, а тим більше теократії. Наслідки такого обґрунтування підлеглої ролі церкви державі бачимо у РФ сьогодні – “самодержавство” повністю домінує над “православ’ям”, а РПЦ є однією з “башт Кремля”, і зовсім не центральною.
“Самодержець/вождь” є відповідальним лише перед самим собою, історією та, частково, Богом. Особисто Ільїн, у своїй знаковій книзі “Про опір злу силою” (1925 р.) виробив формулу доцільності “Принятия, но не приятия дьявола”, що давало право вождю використовувати абсолютно всі методи для досягнення тієї мети, яку він вважає потрібною.
У цьому сенсі напрошується аналогія з принципами “Володаря” Макіавеллі, але останній апріорі створювався як керівництво для реалізації земної політики. Емігранти-ідеологи претензій на владу московських правителів з самого початку наголошували на її месіанській ролі.
Російська влада, в уявлені теоретиків монархізму, мала б продукувати сакральну цінність сама у собі, спираючись лише на історичний досвід і ні на що інше. Всі інші ознаки легітимності – визнання з боку підданих та інших країн, відповідність правління вимогам міжнародного права і таке інше – є питаннями другорядними. А, інколи, і непотрібними.
Для такої, побудованої за принципом піраміди влади, сам принцип поділу на “виконавчу”, “законодавчу” і “судову” є безглуздим. Народне представництво, якщо таке буде утверджене у вигляді якогось ерзац-парламенту, або структур місцевого самоврядування, потрібно не для балансу влади і контролю за діями виконавчого апарату, а для зручності самодержця, щоб полегшати йому спілкування з підданими. Відповідно й принцип “прав людини” є в такій ієрархічній системі абсурдним. Правий той, хто перебуває на вищій ступені, незалежно від обставин і контексту ситуації. Закон (за твердженням Солоневича) — є хибною категорією, спотворенням поняття справедливості. І її формулює, як не складно здогадатися, влада. Ті ж, хто намагаються апелювати до норми писаного права, мають розглядатися, щонайменше, як шкідники. Солоневич, наприклад, вважав зайвим існування адвокатури.
Роль населення Росії в ідеології “русского міра”
Практично всі ідеологи монархізму підкреслювали в якості позитивного фактору аполітичність мас, вважаючи її перепуттям на шляху до проникнення “руйнівних ідей”. Державні проблеми має вирішувати еліта, відповідно до її місця і повноважень в системі влади. “Вибори” у такій матриці – звісно є явищем небезпечним. Якщо їх і потрібно буде періодично проводити, щоб оновлювати парламент і земства, то процедуру голосування слід регламентувати внутрішніми правилами інституцій, члени яких матимуть право голосу – парафій, шкільних та університетських рад, зборах домовласників, суддівських колегіях тощо.
Власне, всі ці окремі аспекти державного права у теорії російських монархістів, можна звести до відомого висловлювання І. Ільїна: “Російська державна влада або буде сильною, або її не буде взагалі”.
В цій ідеології народ (тобто маса населення) погоджується з тим, що адміністрування на даній території здійснюється взагалі без його участі. Влада (самодержець) удає, що забезпечує масі захист від сваволі місцевих посадовців (порядок) та баланс інтересів різних класів, гарантує право власності та відчуття належності до єдиної цивілізаційної спільноти.
“Сильна влада”, таким чином, протистоїть не просто абстрактному “ворогу”, а громадянському суспільству, яке з тих, або інших міркувань пробує гратися у “політику»”. В такому випадку станеться “революція”, яка за оцінками монархістів-теоретиків є абсолютним злом.
Влада в Росії, на думку теоретиків, – має становити цінність сама по собі. А тому не потребує обґрунтування власних претензій на управління всередині країни. І на мобілізацію населення для опору руйнівним західним ідеям.
Мобілізація буде вимушеною необхідністю, адже прописані ідеологами монархізму російського трактування цієї форми правління, основи державного ладу не просто не співпадають з принципами західного права. Вони докорінним чином суперечать їм. А тому співіснування між ними можливе лише за умови хиткого балансу сил. Ідеологи білоеміграції 1920-30-х років не просто стверджували догмат, що російська цивілізація є сутністю, відмінною від Заходу, вони постійно наголошували на конкурентному характері взаємодії між цими центрами впливу у глобальному масштабі.
Новітня історія підтвердила, що якщо у Москви буде більше сил – вона намагатиметься поширювати власний вплив за межами підконтрольної території, використовуючи обставини, граючи на протиріччях між різними державами та союзами (війна з Грузією, кампанія у Сирії). Якщо ж в Кремлі з якихось причин дійдуть висновку, що їхніх сил недостатньо, щоб утримувати цей баланс, то там можуть вдатися до превентивного нападу, який буде оголошено “захистом” (агресія проти України).
Мета, якими б не були проміжні завдання, одна — посилення влади “вождя” всередині Росії шляхом виокремлення цієї країни із всього світу та протиставлення її насамперед Заходу.
Таким чином, ключовим моментом у всій цій доктрині є констатація факту, що мирне співіснування російської та західної цивілізацій (а Ільїн з колегами вважали Росію саме “цивілізацією”, а не країною) практично неможливе.
Тому логічним завершенням нинішньої війни, після чого може наступити мир на скільки-небудь тривалий час, має бути є не просто перемога України на полі бою та відновлення її територіальної цілісності, а й нівелювання всіх імперіалістичних претензій російського державного механізму.
Останнє ж можливо лише у випадку знищення всієї нинішньої моделі державної влади в РФ, в основі ідеології якої лежить сакралізація управлінського апарату з одночасним визнанням доцільності “принятия дьявола”.
