В Україні створюють офіційну систему супроводу для дітей-сиріт, дітей війни та випускників інтернатів: з перевіркою, навчанням і контролем.
18 грудня 2025 року Верховна Рада прийняла Закон України “Про наставництво“, а президент його підписав. Документ набрав чинності 16 січня 2026 року, але повноцінно він запрацює лише через шість місяців – з 16 липня 2026 року, коли врегулюють всі практичні механізми.
Що таке наставництво за цим законом? Це добровільна, безоплатна та регулярна допомога від дорослої людини дитині чи молодій людині, яка цього потребує. Наставник має стати надійним дорослим, що поруч: допомагає подолати труднощі, розвинути життєві навички, адаптуватися до самостійного життя, знайти себе в суспільстві. Це не заміна сім’ї чи професійної терапії, а довготривалий супровід – зустрічі, розмови, спільні справи, підтримка в повсякденних питаннях.
Раніше наставництво в Україні вже існувало – ним займалися громадські організації, релігійні спільноти, волонтери. Але це були окремі ініціативи без єдиних правил, перевірки безпеки чи державного контролю. Часто допомога залежала від ентузіазму однієї людини, і якщо ентузіазм завершувався, дитина залишалася сама.
Тепер інститут наставництва стає системним, врегульованим законом, підзаконними актами (які Кабмін має прийняти до липня 2026 року) та державним наглядом. Держава бере на себе організацію процесу: пошук волонтерів, їхнє навчання, супровід, моніторинг, щоб допомога була безпечною, якісною та доступною для тисяч дітей і молоді.
Що нового у Законі “Про наставництво”
Цей закон не просто “офіційно дозволив” наставництво, він створив цілу систему, якої раніше не було. Ось головні нововведення:
Наставництво стало офіційною державною соціальною послугою (ст. 9 Закону, а також доповнення до Закону “Про соціальні послуги”). Раніше допомога від волонтера була доброю справою, але без правил і без гарантій. Тепер держава взяла на себе організацію всього процесу: пошук наставників, перевірку, навчання, підбір пари “наставник – дитина”, супровід і контроль. Це називається “соціальна послуга з організації наставництва”. За неї відповідатимуть центри соціальних служб, центри надання соціальних послуг та деякі громадські організації, які отримають офіційне погодження від держави. Тобто держава платить своїм фахівцям за те, щоб волонтери-наставники працювали безпечно й ефективно.
Наставництво суттєво відрізняється від усиновлення: усиновлення – це повне прийняття дитини в сім’ю з усіма правами та обов’язками батьків (включаючи спадщину, прізвище тощо), а наставництво – це тимчасова, добровільна підтримка без зміни статусу дитини, без проживання разом (як правило) і без юридичних прав батьківства. Наставник – не заміна сім’ї, а додатковий надійний дорослий поруч (ст. 5, 6 Закону).
Завдання наставництва різноманітні, зокрема:
- сприяння особистісному розвитку та самореалізації дитини;
- підтримка в навчанні та розвитку навичок самоосвіти;
- формування ключових життєвих здібностей;
- виховання відповідальності та вміння жити самостійно;
- розвиток професійних навичок і професійна орієнтація;
- допомога в працевлаштуванні та підприємницькій діяльності;
- запобігання ризикованій поведінці;
- просування безпечного способу життя та здорових звичок;
- сприяння соціальній адаптації та інтеграції в суспільство.
Наставник – це завжди волонтер, а не працівник соцслужби. Багато хто думає: “Якщо держава займається, то наставником буде соціальний працівник і йому платитимуть”. Ні. Сам наставник – це звичайна людина, яка робить це безкоштовно, з власної ініціативи (ст. 1 Закону: “добровільна, безоплатна, регулярна діяльність”). Держава платить тільки тим, хто організовує процес (перевіряє документи, проводить курси, супроводжує волонтерів). Наставник отримує лише моральне задоволення та відчуття, що допомагає конкретній дитині чи молодій людині.
З’явилися чіткі вимоги до наставників і жорсткий відбір. Стати наставником може будь-хто від 21 року – вчитель, програміст, водій, пенсіонер, – але тільки після перевірки (відсутність судимостей за тяжкі злочини, залежностей, позбавлення батьківських прав тощо, ст. 12 Закону), обов’язкового курсу підготовки (навчання кандидатів у наставники, ст. 13 Закону) та позитивного висновку від надавача послуги (ст. 13 ч. 5 Закону). Курси проводять сертифіковані тренери: психологи, соціальні педагоги, фахівці з досвідом. Їх готують і сертифікують обласні центри соціальних служб або організації, з якими держава уклала договори (ст. 13 ч. 4 Закону). Висновок видає саме надавач послуги (центр соцслужб чи уповноважена ГО).
Наставництво можливе тільки за письмовим договором. Без договору – це вже не наставництво за законом (ст. 15 Закону). Договір укладають між наставником, представником дитини (батьки, опікун, заклад чи орган опіки) та надавачем послуги. У договорі прописують, як часто зустрічатимуться наставник і дитина, які теми обговорюватимуть, які межі, як припинити взаємодію. Це захищає і дитину, і самого наставника.
З’явився обов’язковий супровід і контроль за наставниками. Після початку роботи наставник не залишається сам на сам з дитиною. Надавач послуги проводить регулярну супервізію: консультації, перевірки, допомогу в складних ситуаціях, щоб волонтер не вигорів і не допустив помилок (ст. 23 Закону). Якщо щось іде не так (загроза безпеці, порушення), договір розривають, а в серйозних випадках – передають до поліції чи служби у справах дітей (ст. 18 Закону). Контроль здійснюють служби у справах дітей, центральний орган у сфері захисту прав дітей (ст. 4 Закону) та державний нагляд за соцпослугами.
З’явилася можливість корпоративного наставництва. Тепер не тільки окремі люди, але й компанії, підприємства, організації можуть офіційно займатися наставництвом (ст. 19, 22 Закону). Наприклад, проводити екскурсії на виробництво, профорієнтаційні заняття, стажування, допомагати з першим працевлаштуванням молоді з інтернатів чи ВПО. Це відкриває двері для бізнесу, можливо, в майбутньому з’являться податкові пільги чи інші стимули (поки що в законі це не деталізовано, але основа закладена).
Значно розширили коло дітей і молоді, які можуть отримати наставника (ст. 11 Закону). Раніше допомога найчастіше стосувалася лише сиріт. Тепер це й діти в складних сімейних обставинах, постраждалі від війни, депортовані, діти загиблих воїнів, неповнолітні батьки, випускники інтернатів до 23 років. Закон охоплює набагато більше вразливих людей. Наставництво може здійснюватися щодо:
- дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування (від 10 років);
- дитини, яка має батьків, але перебуває у складних життєвих обставинах та/або проживає (перебуває) у закладі різного типу;
- дитини з числа осіб, визначених статтями 10 і 10-1 Закону “Про статус ветеранів війни” (наприклад, діти загиблих захисників);
- дитини, яка має статус постраждалої внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів;
- депортованої або примусово переміщеної дитини внаслідок агресії РФ;
- дитини з сім’ї у складних життєвих обставинах;
- малолітньої чи неповнолітньої вагітної жінки у складних обставинах;
- одинокої мами (або батька) віком до 23 років у складних обставинах;
- особи віком від 18 до 23 років з числа дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування;
- особи віком від 18 до 23 років, яка проживає у закладі та перебуває у складних обставинах.
Пошук і залучення дітей та молоді, які потребують наставництва, здійснюють надавачі соціальної послуги з організації наставництва (центри соціальних служб, центри надання соціальних послуг тощо, ст. 9 Закону). Вони проводять взаємодобір з урахуванням оцінювання потреб (ст. 14 Закону). Оцінювання потреб особи проводять спільно фахівці із соціальної роботи (соціальні педагоги) та керівники закладів, де дитина проживає (ст. 20 Закону). Інформація про потребу може надходити від закладів, служб у справах дітей чи батьків (за згодою).
Оптимістичні очікування від Закону “Про наставництво”
Через війну тисячі дітей залишилися без батьків, без стабільного дорослого поруч. Хаотичні разові зустрічі з волонтерами не завжди допомагають, а іноді навіть шкодять. Закон робить допомогу системною, безпечною та контрольованою – щоб наставник не зник раптом, щоб дитина не травмувалася ще більше, щоб усе було прозоро.
Він уже викликав позитивну реакцію як від активістів, так і від посадовців. Так, наприклад, прокоментували законопроєкт у Житомирській ОВА: “Особливо важливо: вперше на рівні закону організація наставництва визначається як окрема соціальна послуга, що охоплює процедури пошуку та взаємодобору кандидатів у наставники, їх підготовки, подальшого супроводу і супервізії”. А громадська діячка Ірина Мірошниченко, яка входила до робочої групи з розробки законопроєкту, каже: “Завдяки закону ми розширили перелік осіб, які можуть мати наставника. І таким чином зможемо “заметчити” ще більше пар! Паралельно продовжуючи просувати важливість наставництва в регіонах”.
До липня 2026 року Кабмін має затвердити головний документ – Порядок організації та здійснення наставництва. Там будуть детальні інструкції: як подавати заяву, які документи, як проходить навчання, як виглядає договір тощо. Саме з липня система запрацює на повну, і тоді будь-хто зможе звернутися до місцевого центру соціальних служб, якщо хоче стати наставником або знайти наставника для дитини.
