Весь світ слідкував за триденним візитом лідера КНР Сі Цзіньпіна в Росію і за його переговорами з міжнародним злочинцем Володимиром Путіним.
“Політарена” підбила підсумки зустрічі СІ і Путіна, звертаючи увагу на шість висновків цієї міжнародної події.
Візит Сі у Москву: зрада чи перемога
Західні політики висловлювали занепокоєння тим, що дві найбільші автократії з ядерною зброєю підтвердили наміри рухатися до “багатополярності”, що в їхній інтерпретації означає експансію, відкидання демократичних цінностей та нехтування основами міжнародного права.
Деякі експерти, навпаки, звертали увагу на те, що рівноправного союзу між Пекіном і Москвою бути не може, а РФ схоже остаточно погодилася на роль сировинного придатку і “молодшого брата”. Красномовно про це кажуть і цифри — РФ стала провідним експортером газу до КНР, а також вийшла на друге місце за обсягами постачання нафти за низькою ціною.
У відповідь Китай допомагає утримувати відносну економічну стабільність РФ, сприяє в обході санкцій. За даними розвідки союзників України, Китай роздумує над постачанням росіянам озброєння. А за інформацією НАТО, Китай постачає Росії безпілотники.
Попри заяви про “нейтральність” Китай ледь не відкрито підтримав країну-агресора. Але для РФ це швидше погані тенденції, адже у таких умовах її статус знижується до сателіта, а з “молодшими партнерами” завжди говорили в останню чергу.
Отже, шлях до миру в Україні може трохи скоротитися, якщо провідні країни Заходу звертатимуться не до неадекватного лідера Кремля, а до його фактичного сюзерена. Тим більше, що Китай на даному етапі не готовий до відкритого (тим більше — збройного) протистояння з країнами демократичного світу, насамперед — США. А якщо Пекін попросить за посередництво у більш-менш достойному виході РФ з війни певні преференції у вигляді долі у нафтогазових консорціумах, знятті мит на російський експорт та, не виключено, певних прав для своєї немаленької діаспори у Сибіру — то Москва вимушена буде прийняті ці умови.
У виконанні українських міжнародних аналітиків зазначені вище тези спростилися до однозначних меседжів: “сам факт візиту, звісно, — “зрада”, але приниження президента РФ, який згодився бути “№ 2” — безумовно “перемога”.
Все це спрощення, але, з огляду на поширену у нинішньому світі практику, якщо публіка очікує однозначних відповідей на складні питання, то такі відповіді мають бути бодай обґрунтованими.
Шість висновків за підсумками візиту Сі Цзіньпіна в Москву
1. Китай — окрема цивілізація з самобутньою культурою та історією, яка нараховує декілька тисячоліть. Відповідно, на першому місці у КНР — власні інтереси, підкріплені власним же баченням майбутнього. Китай потерпав і від московської агресії — Примор’я та Приамур’я захоплені у 19-20 століттях, а ще були наміри анексувати Маньчжурію та тривале протистояння у 1960-70-х роках, яке мало всі шанси завершитися ядерною війною між СРСР та режимом Мао Цзедуна. Але і з Заходом у Піднебесної також власні рахунки. Від “опіумних війн”, коли китайцям нав’язували наркоторгівлю, до підтримки незалежної демократії на Тайвані, який КНР вважає власною територією. А тому й у нинішніх умовах війни в Україні Китай діятиме з огляду на власні інтереси, серед яких — послаблення як РФ (для остаточного її економічного та політичного підпорядкування), так і Заходу. Пекін підтримуватиме економіку РФ рівно стільки, щоб та остаточно не загнулася. Пекін не дасть РФ посилитися коштом перемоги в Україні, щоб у Кремля не виникало намірів грати у самостійну гру.
2. Китай давно і послідовно веде експансію в Азії. Причому уже у 1990-х його апетити поширювалися у на узбережжя Австралії, про що з тривогою вказував Самуель Хантінгтон у хрестоматійній книзі “Зіткнення цивілізацій” (1996 рік). Той факт, що сьогодні Австралія відчайдушно намагається вийти з-під тіні комуністичної країни, а також будує атомний підводний флот, щоб протистояти подальшим претензіям КНР — лише підтверджує те, що ситуація в Азії вкрай напружена.
3. Китай уже понад 10 років намагається зміцнити власні позиції в Африці та Латинській Америці. І це викликає занепокоєння лідерів Заходу.
4. Китай — комуністична країна, яка ніколи не відмовлялася від тих стратегічних цілей, які були сформульовані ще за часів Мао Цзедуна.
5. Китай не відмовляється від претензій на Тайвань. А це означатиме курс на пряму конфронтацію із Заходом.
6. Китай, як цивілізація з тисячолітніми традиціями, вміє чекати. А тому усі, зазначені вище пункти, він готовий впроваджувати не сьогодні, і не зараз — а протягом життя одного, чи декількох поколінь. Це, до речі, відрізняє його від РФ, лідери якої намагалися ще за свого життя продемонструвати такі вражаючі експансіоністські результати, з якими вони могли б увійти до історії.
З огляду на все сказане, візит Сі до Путіна — жодним чином не “зрада”, і тим більше — не “перемога”. Це один з послідовних кроків на шляху до глобального домінування Китаю. Якими можуть бути проміжні завдання цього курсу — китайці на публіку не озвучують. А зрозумілими усім іншим вони становляться за роки, чи навіть десятиліття.
Тому усі подібні заходи, на кшталт візиту лідера китайських комуністів до Москви, набувають в інтерпретаціях емоційного забарвлення. Коли коментаторам здається, що або “все закінчено, Китай з ними”, або “все добре, Китай не з ними”.
А скільки буде подібних поворотів у найближчі роки — невідомо взагалі нікому.
