Голова Офісу президента України Андрій Єрмак закликав західних партнерів укласти Київський договір безпеки. Єрмак у Washington Post заявив, що Росія не може бути миротворцем.
Політарена публікує переклад статті Єрмака у Washington Post.
Цього місяця українські правозахисники вперше в історії нашої країни отримали Нобелівську премію миру. Символізм нагороди посилювався тим, що вона припала на 70-річчя Володимира Путіна.
Але для України ця подія була знаковою з інших причин. Багатьох наших людей обурило те, що приз розділили на трьох, інші лауреати були з Росії та Білорусі.
Дві інші групи, безсумнівно, є гідними переможцями; обидва боролися проти тиранії та за захист прав людини на своїх землях. Але вони також походять з двох держав-агресорів, які ведуть війну проти України. Таке об’єднання підтримує ідею, яку часто рекламують російські імперіалісти, що Україна, Росія та Білорусь є “братніми народами”, які природно належать один до одного і повинні постійно заохочуватися до примирення.
Ви можете подумати, що опір цій ідеї є злим. Але в українців є причини так почуватися, адже історія з “братами” повторюється роками.
З 2014 року, коли Росія захопила Крим, ми чуємо заклики до примирення. Ми чули заклики до дипломатії, ніби ми почали цю війну. Нам кажуть, що пора припинити кровопролиття, ніби ми самі хочемо воювати. Нам радять ставити на перше місце інтереси людства, ніби ми погрожуємо світу ядерним апокаліпсисом.
Після проведення фіктивних “референдумів” на окупованих українських територіях Росія заявила про готовність “відновити” переговори з Україною та привітала себе за ці миротворчі зусилля. Майже всі російські високопосадовці раптово заговорили про готовність до переговорів з Україною. Про що не йдеться, так це про повернення захоплених територій, про звільнення людей, депортованих з України проти їх волі, про виплату компенсацій за збитки, завдані війною, про угоду про видачу військових злочинців. Росія не займається цими питаннями з однієї простої причини: Москва хоче закінчити війну переможцем.
Російські війська відступають. Російській промисловості не вистачає ресурсів, економіка руйнується, і термінове припинення бойових дій є єдиним способом для Росії зберегти обличчя. З цією метою Кремль готовий вдатися до ядерного шантажу, тоді як його “корисні ідіоти” на Заході голосніше й голосніше закликають до миру.
На жаль, деякі, здається, чули їхній голос. Колишні та нинішні політики та впливові бізнесмени закликають до переговорів із Кремлем. Заради миру. Заради світу. Заради людства. Але не заради України. Ані заради справедливості.
Це вже не перший раз. З початку війни в лютому наратив змінився з “Україна повинна зникнути, щоб Росія могла заспокоїтися” на “Україна повинна здатися, щоб Європа могла залишитися в теплі”. Тепер наратив став “Україна повинна припинити звільнення своїх територій, щоб запобігти новій світовій війні”.
Російські активісти повинні запитати виборців, чи можуть вони заспокоїти режим, який вчинив найжорстокіший акт державного тероризму з часів Другої світової війни. Росія запустила тисячі крилатих і балістичних ракет по мирних містах (100 лише під час однієї з недавніх щоденних атак) — як це робили нацисти. Чи можуть громадянські суспільства на Заході прийняти режим, який вважає багатоквартирні будинки, музеї та дитячі майданчики законними цілями?
Росія рівняє з землею українські міста та знищує критичну інфраструктуру, включаючи греблі та електростанції. На цьому тлі Кремль закликає Захід до посередництва угоди щодо встановлення нової норми.
При цьому Росія та її західні прихильники цинічно простягають оливкову гілку. Будь ласка, не обманюйте себе: агресор не може бути миротворцем.
Україна прагне миру. Україна прагне миру. Але наші умови відомі. Ми неодноразово їх озвучували. Президент Володимир Зеленський сказав просто: покарання за злочин агресії; захист “права на життя, свободу та … безпеку”, як зазначено у статті 3 Загальної декларації прав людини; відновлення безпеки та територіальної цілісності України; гарантії безпеки; і рішучість світової спільноти реалізувати цю програму.
Україна не піддасться миру примусово. Україні потрібні чіткі гарантії, що коли Росія піде з незаконно окупованих територій, вона ніколи не повернеться. Ми вважаємо, що будь-яка угода повинна починатися з поваги до нашого права на самовизначення, непорушності нашого суверенітету та цілісності наших кордонів. Без цього європейська безпека завжди залежатиме від примх тих, хто живе в Кремлі. І значна частина російських еліт завжди буде одержима захистом власної зони виняткових інтересів, включно з Україною.
Дати Росії те, що вона хоче, означало б, що Захід не вивчив уроків з цієї війни. Але у Заходу є інший варіант.
Безпека України ніколи не може бути предметом геополітичного торгу. Тому ми закликаємо до створення Київського договору безпеки — стратегічного партнерства, яке об’єднає Україну та її держави-гаранти на Заході. Він базуватиметься на тому принципі, що безпека України залежить насамперед від її здатності захищатися.
Це вимагатиме багаторічних зусиль із постійних інвестицій в оборонну та промислову базу України, масштабних поставок зброї та розвідувальної підтримки з боку союзників.
Водночас Україна хоче якомога швидше вступити до НАТО. Наша заявка – яскраве тому підтвердження. Проте гарантії захисту нам знадобляться, поки це не вдасться. Гарантії безпеки повинні надходити від основної групи держав.
