Одна з обговорюваних подій вихідних – інтерв’ю і коментар мера Києва Віталія Кличка одразу двом німецькомовним виданням Der Spiegel і 20min. У них він різко висловився про президента Володимира Зеленського, виказав підтримку головнокомандувачу Валерію Залужному та заявив, що “Україна рухається до авторитаризму”.
“Політарена” проаналізувала слова Кличка точки зору того, як вони можуть вплинути на його політичний імідж, а також на рішення Заходу про допомогу Україні.
Щодо особистого іміджу, то Кличу вдалося публічно зафіксувати і власну політичну позицію, і сутність претензій до Банкової, і навіть окреслити контури своїх дій на перспективу.
Насамперед мер Києва Кличко, – відомий у Німеччині не тільки як політик, а як спортсмен, по суті, публічно “на весь Захід” оголосив себе опозиціонером до Зеленського. Причому Кличку вдалося уникнути пастки, яка з подачі ОП зводиться до формули “опозиціонер = відвертий (таємний) агент Кремля”.
Майстерність цього маневру полягає у тому, що Кличко не ставить під сумнів налаштування українського суспільства воювати до перемоги та відновлення територіальної цілісності України. Тобто, не позиціонує себе у якості лідера умовної “партії миру”. Навпаки, він критикує Зеленського за недостатню підготовку до повномасштабної війни. А крім того, висловлює повну підтримку Залужному, який у значної частини українських виборців асоціюється з лідером неіснуючої поки що “Партії військових”. The Economist нещодавно опублікував дані закритого соціологічного опитування з рейтингами довіри до військово-політичного керівництва України. Цифри, датовані серединою листопада, показують, що довіра до президента впала до +32%, що вдвічі менше, ніж нині у генерала Залужного (+70%).
Крім того, Кличко озвучує застарілу проблему – дисбаланс між урізаними повноваженнями місцевого самоврядування та претензіями виконавчої влади на те, що ці повноваження необхідно урізати й надалі.
А тому суб’єктивна проблема самого Кличка і те, що на Банковій давно визріває ідея повністю нівелювати його роль у столиці з передачею усіх важелів впливу на ситуацію міській військовій адміністрації – накладається на проблему об’єктивну. Яка полягає у тому, що в Україні фактично загальмована реформа децентралізації влади, від якої на місцях чекали так багато.
У словах Кличка видно бажання позиціонувати себе у якості лідера поки що абстрактної “партії мерів”. І при розгляді усіх озвучених ним позицій, така ідея вже не здається однозначно недосяжною.
Вдалим є й вибір цільової аудиторії насамперед німецьких, а якщо ширше – європейських континентальних політиків. Не є таємницею, що в європейській спільноті все гучніше лунають голоси про необхідність перегляду стратегії військового стримування Москви на теренах України коштом західної фінансової і військової допомоги, адже ситуація, на думку європейців, є “тупиковою” (і тут уже Залужний потрапив у ціль своїм висловлюванням). Тенденція загрозлива для України, і зараз тренди задають Угорщина і Словаччина, а не країни Балтії.
У Німеччині поки що мова не йде про скорочення обсягів допомоги, але уже тривають міркування про пошук нових шляхів вирішення “української кризи”. І цим німці відрізняються від британців, основний меседж яких озвучив ще експрем’єр Борис Джонсон – “Давайте, просто будемо воювати”.
Таким чином, близький до німецької еліти Кличко цілком розраховує на те, щоб уособлювати собою поки що малозмістовну, але все ж прийнятну альтернативу нинішній українській владі. Альтернативу, у якої принаймні є право голосу.
Нарешті, київський мер озвучив низку очевидних проблем, які і так усі обмірковують на приватному рівні – домінування в інформаційному просторі єдиної думки, посилення вертикалі влади, неприхований волюнтаризм окремих високопосадовців. Але й тут слід враховувати хитрість Кличка. Якби слово “авторитаризм” стосовно Зеленського сказали Порошенко або Тимошенко, їм пригадали б дуже багато. А Кличка, з огляду на наведені вище аргументи, звинуватити у роботі на агресора не вдасться.
Тому, звісно, все сказане Кличком у грудні 2023 року, це, безумовно, ще далеко не заклик до політичного протистояння з адміністрацією Банкової. Але це сигнал до інших політиків, що нинішня ситуація, яку можна охарактеризувати як “єдиний марафон” в усіх публічних сферах – не є вічною.
Інша історія – як виглядає Україна в очах Заходу на тлі заяв Кличка. Країна яка бореться з агресором, з кривавою диктатурою, виявляється, за словами мера столиці, “рухається до авторитаризму”. І тут треба зазначити, що наші західні партнери також мають очі, мають розвідку і, мабуть, краще ніж Кличко, розуміються на тому, що являє собою нинішня українська влада.
Але одна справа, знати, інша, озвучити і це обговорювати не тільки за закритими дверима. Коли “авторитаризм України” обговорюють німецькі виборці, податки яких тримають Україну на плаву, і без того неквапливий уряд ФРН може ще більш пригальмувати. Якому виборцю демократичної Німеччини сподобається фінансувати “авторитарну Україну”? І про це Кличку також варто було б замислитися, перед тим, як давати різкі коментарі. Адже зараз, коли допомога від США “висить у повітрі”, саме ЄС на чолі з Німеччиною має стати основним донором України. Доречі надання Україні 50 мільярдів євро відповідно до чотирирічної програми допомоги ЄС, також під питанням.
Чи виграє Кличко, якщо його слова впадуть на ті ваги, які схилять Захід сказати Україні “ні”, або політкоректне “так”, але “потім” невідомо коли?