Нещодавнє рішення президента Володимира Зеленського про утворення Чернігівської міської військової адміністрації продемонструвало, що проблеми, які виникають між Банковою та структурами місцевого самоврядування, формально можна вирішити методом нівелювання статусу регіональних опонентів з суб’єктного до об’єктного.
Але це ж рішення ще раз підкреслило й те, що подібні проблеми не лише існують, а й є такими, для тимчасового зняття яких з порядку денного доводиться вдаватися до екстраординарних методів.
Автор: Олег Гонта
Причини кризи між Банковою і місцевим самоврядуванням
Причини цієї “кризи довіри” явно не сьогоднішні. Саме на стадії оновлення місцевого самоврядування дала збій стратегія повного перезавантаження влади, яку намагалася реалізувати “Зе-команда” у 2019-2020 роках. Після тріумфальних президентських і парламентських виборів почалися карантинні складнощі, під час яких з’ясувалося, що у кризовій ситуації виборці більше довіряють місцевій владі, перш за все, обраним міським головам, аніж далекому столичному керівництву. Темпи падіння довіри до центральної влади впродовж 2020 роках взагалі демонстрували антирекорди.
Читайте також: Чому справа мера Чернігова є загрозою для місцевого самоврядування
А далі були дуже проблемні місцеві вибори восени 2020 року коли “слуги” майже всюди, де стикалися з потужними регіональними політичними проєктами, поступалися їм.
Від перемоги “Блоку Кернеса “Успішний Харків”, “Блоку Вадима Бойченка” у Маріуполі, до програшу “слуг” “Рідному Закарпаттю”, “Рівне Разом” і “Команді Симчишина” на Заході. Майже у три рази (20% проти 7,5%) випередив президентську партію й “УДАР” Віталія Кличка у Києві.
Можна відкрити невеличку таємницю – саме у цей час у багатьох конкурентів Володимира Зеленського, які бачили цифри у соціологічних рейтингах і розуміли, що віч-на-віч перемогти його у новому виборчому циклі не вдасться, – почало визрівати усвідомлення необхідності вирощування конкурентів “слугам” з середовища місцевих політиків.
Розрахунки свідчили, що з часом і Зеленського, і “Слуг народу” могла здолати умовна “Партія місцевих еліт”, яка об’єднувала б популярних і впливових лідерів обласного масштабу. Перші спроби створити “Партію мерів” успіху не мали, але самі спроби все ж були. І їх активно обговорювали, оцінюючи її шанси на перетворення у повноцінний політичний проєкт. Цей процес, а з ним і наміри створити політичну конкуренцію по лінії: “Центральна влада vs об’єднане місцеве самоврядування” було зірвано з початком відкритого вторгнення РФ.
Принципова позиції центральної влади кардинально змінила тренди довіри громадян — закриті опитування свідчать, що за Володимира Зеленського і “Слугу народу” готові проголосувати абсолютна більшість українців, що робить “фронду” місцевого самоврядування безглуздою для її представників. Та й гратися в опозицію, коли йдеться про долю країни було б недоречно.
Якою є політична активність у регіонах
І все ж певну активність на регіональному політичному рівні можна спостерігати й досі. Причина цього у тому, що місцеві проєкти все одно виникатимуть і змагатимуться за владу — такою є логіка децентралізації влади за європейським зразком.
Тому сьогодні хоча й зарано говорити про відновлення політичних процесів в областях на повну потужність, деякі маневри з метою утвердження найбільш вигідних позицій перед новим політичним сезоном місцеві центри впливу все ж здійснюють.
Це видно на прикладі нарощування медійної присутності мера Одеси Геннадія Труханова, який не лише зумів втриматися у кріслі міського голови, попри звинувачення у “проросійськості”, а й посилює власні позиції.
Взагалі, поведінка Труханова є типовою для південного регіону, де після окупації частини території військами агресора, місцеві політики намагаються демонструвати завзятість у відстоюванні інтересів України. У Миколаєві навколо медійної фігури Кіма об’єдналися навіть ті, кого у цій компанії ніхто не очікував — на кшталт колишнього представника “Нашого краю” Юрія Гранатурова.
Вдається не завжди, підтвердженням тому є зняття з посади голови Херсонської ОВА Ярослава Янушевича. Але загальний вектор діяльності на Півдні більшості “ексрегіоналів”, які намагаються продовжити політичну кар’єру зрозумілий — публічна фіксація максимальної лояльності офіційному Києву.
Набагато більше проблем із цим на Сході України, де багато хто з місцевих впливових діячів досі коливається, очікуючи на весняно-літню кампанію та успіхи України на фронті. Стосується це не лише Донецької області, а й Запорізької та меншою мірою Харківської, де замість декількох колись впливових центрів (Кернес, Слюсарєв, Шенцев, Ярославський) залишився один — в особі керівника ОВА Олега Синєгубова. При цьому роль та значення облради (Єгорова-Луценко) повністю зведено нанівець.
Натомість у Дніпрі після відставки Валентина Резніченка явно назрівають перестановки.
Більш динамічно розвивається ситуація в центральних областях України, де місцеві політики про всяк випадок починають готуватися до виборів та розгортання під ці завдання власних структур. Тричі судимого аграрія Олександра Поворознюка з Кіровоградщини піарить телеканал 1+1, а зараз обговорюється навіть те, чи вийде у нього створити власну партію.
Активізуються місцеві політики у Черкаській області. Помітно політичне пожвавлення й на теренах Вінницької області, де місцеве громадське об’єднання “Ми — Вінничани” поступово витісняє з регіону Володимира Гройсмана. Причому, як пишуть Факти, — доволі успішно, адже саме на “Вінничан” керівництво “Слуги народу” може спертися у процесі підготовки виборчої кампанії у межах.
Більш стабільною є ситуація на Заході України, де наразі політики думають не стільки про те, щоб збільшувати кількість прихильників, скільки про збереження електорального ядра.
Втім, цікаві PR-акції можна відзначити й у Руслана Марцінківа й в Андрія Садового, й у Богдана Андріїва.
Який розвиток матиме конфлікт місцевої влади і Банкової
Можна спрогнозувати, що водночас із пожвавленням політичного життя в Україні представники регіональних центрів впливу, позбавлені можливості критикувати популярного Володимира Зеленського, будуть бити по найслабкішій ланці — по нардепам від правлячої партії.
Логічним, як здається, у даній ситуації було б не використання центральною владою винятково адміністративних важелів впливу на ситуацію (як з мером Чернігова), а перетягування на свій бік представників конкуруючих регіональних груп.
Безпосереднім наслідком такої політики може стати те, що регіональні блоки втратять монопольне право на репрезентацію своїх областей у політичному просторі. Відповідно голос Банкової в умовах відсутності домінування в тому чи іншому регіоні однієї політичної сили, виявиться вирішальним.
А ось створити між ними конкуренцію, не вдаючись до прямого адміністративного впливу — є тим мистецтвом, яке ще слід опановувати стратегам Банкової. Хоча саме це є найкоротшим шляхом до переконливої перемоги на парламентських виборах.
