Наразі, коли на глобальному рівні почали вимальовуватися перші контури попередніх мирних домовленостей, в Україні неминуче все частіше і гучніше лунатимуть глоси про “зраду”. Про що уже неодноразово було сказано.
Це – об’єктивно, адже усіх задовольнити неможливо. Навіть якщо буде виконано усі, озвучені раніше вимоги, включно з відступом агресора на кордони 1991 року та виплатою репарацій, знайдуться ті, хто критикуватиме підписантів мирної угоди за здачу національних інтересів України. Наприклад, щодо вимоги демілітаризації РФ та (або) її подальшого поділу на невеликі держави.
Якщо ж ці “червоні лінії” будуть звужуватися – а вони об’єктивно звужуватимуться – то й градус незадоволення зростатиме.
І про це також неодноразово писали, що Москва, користуючись роздратуванням українського суспільства результатами війни або ж умовами її завершення, обов’язково спробує розхитати ситуацію та спровокувати повалення легітимної української влади.
Переконувати збуджену громадськість, яка переживатиме посттравматичний синдром, що різкі кроки лише шкодитимуть Україні – завдання непросте. Багато хто просто не захоче чути раціональні аргументи.
Звернемо увагу на інше. Нинішнє протистояння – лише частина великої історії, у рамках якої Москва намагалася, намагається і намагатиметься знищити українську ідентичність ат українську державність, а територію навічно до себе у якості колонії. І у рамках одного покоління воно не завершиться.
Натомість слід подивитися на процес із системної точки зору. Висунуті Кремлем умови у вигляді територіальних претензій, певних обмежень в озброєнні та навіть формальної згоди союзників України на її нейтральний статус перебувають у рамках однієї матриці. І якщо їх виконати, то у рамках цієї матриці вони, на перший погляд, виглядатимуть як капітуляція України. Але хто сказав, що неможливо зламати всю систему?
Всесвітня історія знає багато прикладів, коли колишні переваги однієї сторони у рамках певної системи із сильних факторів поступово або швидко застарівали та перетворювалися у слабкість.
Наприклад, важка лицарська кіннота, яка була ударною силою у Середньовіччі, після початку широкого використання вогнепальної зброї за історично невеликий проміжок часу перетворилася в нікому не потрібний анахронізм.
Чорноморський флот РФ, за базу якого (Севастополь) кремлівські правителі переживали настільки, що вдалися в 2014-му році до порушення міжнародного права, наразі просто знищений українськими ракетами. І відроджувати його у попередньому вигляді безглуздо, оскільки великі кораблі стали легкою здобиччю для дешевих ракет і БПЛА.
Колись потужність війська вимірювалася кількістю бронетехніки. Сьогодні ця роль переходить до дронів. А завтра та післязавтра частка повністю роботизованої техніки зростатиме у геометричній прогресії.
Слово “навічно” у рамках історії та у глобальному вимірі є недоречним. Ключове – збереження потенціалу і можливостей для вдосконалення як суспільної моделі, так і зростання технологічної переваги. За місяць чи рік вона не буде очевидною, але впродовж десятиліття не помітити її не вдасться.
Про що мова. Про те, що в України є низка дійсно “червоних ліній”, у тому числі відмова від юридичного визнання тимчасово окупованих територій такими, що на законних підставах відторгнуті від нашої країни. Все інше – предмет для дипломатичних переговорів. Причому навіть формальне прийняття умов агресора ще не означатиме їхньої реалізації у тому вигляді, у якому бачать це у Кремлі. Наприклад, відтермінування членства України у НАТО на 10-20 років не може завадити їй стати суб’єктом іншого оборонного союзу (на базі ЄС), який з часом має шанси стати більш впливовим, ніж північноатлантичний альянс у його нинішньому вигляді.
Наголосимо ще раз: протистояння з РФ – це гра у довгу. І успіх або неуспіх на певному етапі абсолютно не дорівнюватиме програшу або перемозі. І якщо справа перемир’я, як можна сподіватися – це питання тижнів або місяців, а потенційної мирної угоди – місяців або років, то проблема повернення тимчасово окупованих територій та знищення РФ, справді, може розтягнутися на десятиліття.
Що, однак, не є підставою ані для розпачу, ані для депресивної відмови від боротьби.
Розділена Німеччина існувала понад 40 років аж до того моменту, коли маріонеткова комуністична НДР просто не зникла зі світу без жодного опору. І “східні” німці цьому факту раділи набагато більше, ніж “західні”.
