Посада прем’єр-міністра України – чудовий майданчик для самостійної політичної кар’єри.
Голова Кабміну – керівник виконавчої влади, попри перебування у його руках значної кількості важелів впливу на ситуацію в країні, все ж навіть формально залишається №3 в ієрархії владної піраміди після президента і спікера парламенту.
Зрозуміло, що у кожного прем’єр-міністра рано чи пізно виникає бажання вийти з тіні і продемонструвати суспільству, що економічні проблеми його уряду були наслідком комплексної кризи влади, натомість він (прем’єр) має і потенціал, і харизму для того, щоб сформувати власну команду і з нею реалізувати стратегію розвитку країни.
Однак практика показує, що вийти у суверенне політичне плавання вдалося одиницям, попри усі щирі аванси, які роздавали їм оглядачі та експерти.
Всього в Україні за часи незалежності було 18 прем’єр-міністрів, деякі з яких займали посаду двічі (це Янукович і Тимошенко). І майже усі вони після відставки спробували власні сили на політичній арені.
Від кар’єри відмовився перший голова українського Кабміну – Вітольд Фокін, який після жорстокої економічної кризи 1991-1992 років пішов на пенсію, а з того часу засвітився у ЗМІ хіба що у 2020 році, коли, будучи членом української делегації у ТКГ по Донбасу, відзначився низкою скандальних заяв, після чого указом Володимира Зеленського був виведений з цієї переговорної структури.
Натомість кар’єра склалася у його наступника – Леоніда Кучми, прем’єром він був усього рік з 13 жовтня 1992 по 21 вересня 1993. Але ставши президентом ознаменував цілу епоху в історії України.
При президенті Кучмі прем’єр-міністром став Віталій Масол (1994-1995), але найбільш резонансні події, пов’язані з ним, залишилися у минулому (масові акції протесту 1990 р.), тож за крісло він триматися не став, і у політику не пішов.
Юхим Звягільський був в.о прем’єра після Кучми. Про Звягільського можна говорити дуже довго, бо це знакова фігура для української політика. Але саме його прем’єрство було нетривалим.
На відміну від наступників – Євгена Марчука і Павла Лазаренка.
Марчук у різні часи намагався просувати інтереси СДПУ(о) p Медведчуком, брати участь у президентських виборах 1999 р. (саме його “канівська четвірка” безуспішно обрала “єдиним кандидатом” від опозиції), займатися партійним будівництвом з “Партією свободи” (не плутати з ВО “Свобода”). Фінальну крапку у його політичній кар’єрі поставив програш блоку “Євген Марчук – Єдність” на парламентських виборах 2006 році, який підтримали лише 11 004 виборці (0,06%).
Павлу Лазаренку вдалося забезпечити відносний успіх “Громади”, яка набрала 4,67% на виборах 1998 року і отримала 16 депутатських місць по партійним спискам і 8 – в одномандатних округах. Але далі був “панамський скандал”, затримання в США і – довгий строк в американській в’язниці, звідки його випустили лише після конфіскації абсолютної більшості коштів. Лазаренка на посаді прем’єра ненадовго замінив Василь Дурдинець, який дожну політичну силу не представляв.
Валерій Пустовойтенко (голова Кабміну у 1997-199 роках) певний час лідером провладної партії НДП, з якої у часи пізнього Кучми намагалися зробити аналог “КПРС 2.0”, але не вийшло.
Партія НДП стала однією зі співзасновників блоку “За єдину Україну” у 2002 році (11,77% голосів виборців, в основному коштом над показників Донецької області, яку на той час очолював Віктор Янукович). Але коли “народні демократи” спробували самостійно погратися у політику на парламентських виборах 2006 року, то результати не вразили – лише 0,34% виборців, які прийшли на дільниці, віддали за неї власні голоси. Після цього Пустовойтенко склав з себе повноваження голови партії. У 2010-2014 роках він ще був радником Президента України Віктора Януковича, але скільки-небудь суттєвого впливу на політичні події не мав.
Більш яскравою була самостійна політична кар’єра його наступника – Віктора Ющенка, який після відставки провів у парламент блок “Наша Україна” (2002), а потім (2004) став Президентом України. За часів його президентства прем’єром був Юрій Єхануров, який вже давно зійшов з політичної арени.
Значно скромнішими за Ющенка результати були у Анатолія Кінаха (прем’єр-міністр у 2001-2002 роках). Кінах, будучи вихідцем з НДП, у 2000 році очолив Партію промисловців і підприємців України. ПППУ, однак, самостійним проєктом так і не стала, спочатку виступивши 2002 року у якості сателіта блоку “За єдину Україну”, звідти перейшовши (2006) до “Нашої України”, і нарешті розчинившись в 2007 році у Партії регіонів.
Про кар’єру Віктора Януковича (голова Кабміну у 2002-2005, 2006-2007) і Юлії Тимошенко (2005, 2007-2010) можна довго не розповідати. Всім відомо, що Янукович – зрадник, який втік в Росію у 2014 році, а Тимошенко і досі є помітною фігурою, хоча її політична сила вже давно втратила провідні позиції. І Янукович, і Тимошенко уособлюють собою цілі епохи в історії української політики.
Прем’єр Микола Азаров запам’ятався передусім своїм незнанням української мови, тим, що очолював Кабмін довше за усіх 3 роки, 10 місяців і 17 днів. А також тим, що є запеклим українофобом і зрадником. Про Азарова теж довго говорити не варто, бо він не відривався від Партії регіонів і Януковича, не маючи політичної самостійності. Про в.о. прем’єра-регіонала Сергія Арбузова можна сказати те саме.
Один раз (на виборах 2014 р.) “вистрілив” політичний проєкт Арсенія Яценюка (голова уряду у 2014-2016 рр.) “Народний Фронт”, який став першим у виборах за партійними списками. І хоча сьогодні періодично циркулюють чутки, що Яценюк хоче повернутися у велику політику, новий його проєкт (якщо такий колись буде створено) явно відійде від бренду “Народного Фронту” до якого назавжди причепилася мутна історія з будівництвом, як з’ясувалося, марної “Стіни” на кордоні з РФ.
Наступник Яценюка – Володимир Гройсман тривалий час перебував в оточенні Петра Порошенка, з іменним блоком якого у 2014-му році йшов (у першій п’ятірці) на парламентські вибори. Але у 2019-му, уже після відставки, вирішив, що має потенціал для самостійного виступу на політичному поприщі. Однак “Українська стратегія Гройсмана” вибори програла, набравши лише 2,41% голоси виборців. Натомість взяла невеличкий реванш на місцевих виборах-2020, щоправда, в одній області – Вінницькій, де здобула 40 з 84 місць в обласній раді. Чи залишиться djyf “партією однієї області”, або у її лідерів вистачить сили на повернення у велику політику, стане відомо згодом. Поки ж рейтинги іменної партії Гройсмана не є надто оптимістичними.
Нарешті два прем’єра часів президентства Володимира Зеленського – Олексій Гончарук (2019-2020) і Денис Шмигаль (2020 – до цього часу) поки що власні політичні амбіції не демонстрували. Стосовно Гончарука ходять чутки, що він може приєднатися до нової команди реформаторів (на кшталт “Голосу 2.0”), яка може стати альтернативно-опозиційною “Слугам народу”. Шмигаль, який хоча і працював тривалий час менеджером у структурах Ахметова, більш охоче демонструє близькість до “старих” європейських політиків.
У підсумку можна сказати, що за весь час діяльності незалежного українського уряду, який очолювали 18 прем’єр-міністрів, стати Президентом України вдалося трьом діячам – Кучмі, Ющенку та Януковичу. Ще четверо (Пустовойтенко, Лазаренко, Тимошенко і Яценюк) зуміли створити політичні проєкти, які або самостійно проходили до Верховної Ради, або були ядром провладних блоків. Максимум, що зробив Анатолій Кінах – вивів ПППУ на другі ролі, нарешті ще у двох “ексів” – Марчука і Гройсмана – партійне будівництво явно не вдалося. А у Гончарука і Шмигаля все ще може бути попереду.
Втім, більшість політичних оглядачів вважає, що після “24.02.2022” політичні еліти в Україні “обнулилися”. І коли закінчиться війна, буде скасовано воєнний стан і призначено нові парламентські вибори, “хедлайнерами” на них будуть зовсім нові люди. Про багатьох з яких більшість українців до війни і не чули.
