Вибори під час дії воєнного стану в Україні проводити заборонено, але ознаки підготовки до них вже приховати не можна. У Верховній Раді навіть зареєстрували законопроєкт №13464 про внесення змін до Виборчого кодексу. А на вулицях Києва, чи у метро вже є навіть білборди з обличчями окремих політичних діячів. Але не з передвиборчою агітацією, ні, просто як нагадування про себе.
Про те, чи варто зараз готуватись до повоєнних виборів, що треба змінювати у законодавстві, як братимуть участь у голосуванні українські біженці закордоном “Політарена” поговорила з керівницею Громадянської мережі ОПОРА Ольгою Айвазовською.
Адаптація виборчого законодавства має розпочатися ще до завершення воєнного стану
– Пані Ольго, громадянська мережа ОПОРА підготувала “Дорожню карту з проведення і організації повоєнних виборів”, тож давайте спочатку про вибори детальніше і поговоримо. Через який термін, після скасування воєнного стану, на вашу думку, можна провести в Україні вільні, демократичні вибори президента, парламенту і місцевої влади?
– Організація післявоєнних виборів потребує ухвалення спеціальної законодавчої бази, оскільки виклики, які вони несуть — унікальні і не врегульовані у Виборчому кодексі.
Завчасне внесення змін до виборчого законодавства має відбуватися не для пришвидшення оголошення старту виборів, а щоб убезпечити себе від більшості можливих ризиків, забезпечити демократичність й легітимність волевиявлення та реалізації виборчих прав.
Однією з ключових проблем наразі є відсутність спеціальних законодавчих норм, що регулюють вибори в післявоєнний період. Строк, передбачений чинним законодавством, а це лише місяць від завершення воєнного стану, є недостатнім для належної підготовки демократичних виборів.
У світовій практиці підготовка постконфліктних виборів — від 9-12 місяців.
У листопаді 2023 року під час IX Діалогу Жана Моне всі парламентські сили дійшли згоди, що національні вибори (парламентські та президентські) мають відбутися не менш як через 6 місяців після завершення воєнного стану. Утім, таке формулювання політичної домовленості дозволяє двояко інтерпретувати тривалість підготовчого періоду до початку виборчого процесу — від 3 до 6 місяців.
ОПОРА вважає, що відповідні норми потребують змін, і строки, передбачені законодавством, мають бути збільшені так, щоб забезпечити щонайменше 6-місячний підготовчий період від моменту завершення воєнного стану до початку виборчого процесу.
Не менш важливою проблемою є послідовність проведення виборів. ОПОРА наголошує, що спершу варто провести загальнодержавні вибори, а згодом — місцеві. Крім того, ми не підтримуємо одночасного проведення президентських і парламентських виборів.
Послідовність проведення парламентських і президентських виборів залежатиме від того, який із двох підходів оберуть законодавці.
Перший передбачає, що черговість виборів різного типу залежатиме від тієї послідовності, в якій вони мали відбутися. Тоді першими слід проводити парламентські вибори.
Другий підхід, залежно від фактичного періоду здійснення повноважень, означає, що першими потрібно провести вибори президента.
У будь-якому разі адаптація законодавства має розпочатися ще до завершення воєнного стану.
– Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук почав публічно говорити про необхідність закону про повоєнні вибори. Чи хтось з Верховної Ради звертався до ОПОРи, або до вас особисто, щоб співпрацювати на основі “Дорожньої карти” у налагодженні законодавства для післявоєнних виборів? Чи дослухається влада до ваших порад?
– 20 лютого Громадянська мережа ОПОРА ініціювала спільну заяву про неможливість проведення демократичних виборів без сталого миру. Упродовж тижня її підписали 400 громадських організацій всеукраїнського та локального рівнів.
25 лютого Верховна Рада проголосувала за постанову №13041 “Про підтримку демократії в Україні в умовах агресії РФ”, у якій йдеться про неможливість проведення виборів президента під час воєнного стану.
У травні ОПОРА презентувала оновлену “Дорожню карту”, в якій запропоновані рішення і рекомендації для організації та проведення демократичних виборів. Документ був доопрацьований за підсумками консультацій з ЦВК, МЗС, депутатами з різних політичних фракцій, Координатором проєктів ОБСЄ в Україні, представниками Нацполіції, Нацради з питань теле- і радіомовлення.
Фахівці ОПОРИ залучені в робочих групах Центральної виборчої комісії, які обговорювали пропозиції законодавчих змін. Проте в межах самого парламенту немає законодавчих ініціатив, які б повноцінно обговорювалися.
– Що, на вашу думку, треба обов’язково виписати в законі про післявоєнні вибори? Яким він має бути?
– Крім згаданого визначення типу виборів, органу, який їх призначає, послідовності та термінів, необхідно вирішити питання, пов’язані із забезпеченням активного і пасивного виборчого права.
Важливим обовʼязком держави на повоєнних виборах буде забезпечення виборчих прав військовослужбовців.
Діюче законодавство регламентує участь у виборах військовослужбовців строкової служби, а у нас її немає. Виборче право військовослужбовців, які зараз у великій кількості боронять країну, і тих, хто у резерві, по суті на сьогодні не забезпечується Виборчим кодексом, необхідно вносити зміни.
“Дорожня карта” рекомендує, що військовослужбовці повинні отримати можливість голосувати на загальних виборчих дільницях, розташованих неподалік від постійного чи тимчасового перебування військових частин та інших зʼєднань. Крім того, рекомендується передбачити додаткові гарантії реалізації пасивного виборчого права для військових.
– Де Україні брати гроші на вибори, адже вочевидь післявоєнні вибори коштуватимуть дорожче, ніж звичайні?
– Якщо говорити про фінансування майбутніх виборів, то крім українського бюджету частина витрат може бути покрита міжнародними партнерами у рамках проектів технічної допомоги, але явно лише на окремі питання безпеки, просвіти, технічного забезпечення.
Проведення безпекового аудиту, яке дозволить визначити стан безпеки у конкретних громадах, доцільність проводити там вибори та стан виборчої інфраструктури, дозволить суттєво оптимізувати планування видатків на проведення виборів.
Саме для цього та прозорої системи організації, чи не організації процесу і повинен бути проведений повноцінний аудит безпеки.
Потрібно визначитися, на якій території можна організувати вибори
– Водночас зараз багато що є невизначеним допоки триває війна, наприклад, може змінитися розмір територій, які Україна контролює, може змінитися кількість населення. Незрозуміло, яка буде безпекова ситуація навіть у разі перемир’я і скасування воєнного стану. Як це все у законі про вибори передбачити?
– Тут ви праві. Якщо говорити про вибори в Україні, перше — потрібно визначитися, на якій території ми можемо їх організувати з безпекової точки зору.
Станом на кінець травня 2025 року зруйнованими були 552 виборчі дільниці, розташовані у 200 територіальних громадах, які охоплюють близько 386 тисяч виборців. Переважна більшість дільниць зруйновані внаслідок збройної агресії Росії, однак є й дільниці, зруйновані часом.
Згідно з “Дорожньою картою”, у законодавстві необхідно передбачити багаторівневий аудит безпеки. Рівень руйнувань, яких зазнають громади внаслідок російської військової агресії не є однаковим. Тому стан безпеки слід оцінювати індивідуально в кожній громаді, але за єдиною методологією.
Критерії для визначення можливості проведення виборів мають бути об’єктивними та закріпленими у законодавстві. Це дозволить уникнути політично упереджених рішень та забезпечить можливість громадського контролю.
ОПОРА розробила методологію проведення такого оцінювання з обов’язковими та факультативні критеріями у трьох основних блоках: безпека, соціально-економічне становище та відновлення демократичних процесів. Проведення такого аудиту на рівні громад дасть можливість виявляти локальні проблеми та усувати їх.
– Чи можливе запровадження в Україні електронного голосування?
– Що стосується електронного голосування, то на перших післявоєнних виборах воно є дуже ризикованим, адже ціна помилки є настільки високою, що це може дискредитувати весь процес і поставити під питання легітимність обраної влади.
Росія буде готова застосовувати будь-які засоби для втручання у цей процес, кібератаки в тому числі.
Ще один виклик — організувати належне спостереження та не допустити підкупу виборців. Якщо під час очного голосування можна спостерігати за усім процесом руху виборчого бюлетеня і реагувати на порушення, у разі їх виникнення. З електронним голосуванням це значно складніше. У часи телеграм-каналів можуть влаштовувати роздачу коштів через криптогаманці за скріни з голосами за певного кандидата, і це може бути масовою історією.
У “Дорожній карті” в якості альтернативного способу голосування ми пропонуємо розглянути поштове голосування.
Водночас необхідно посилити цифрову безпеку виборчого процесу. Потрібно розбудувати спроможності ЦВК у сфері кібербезпеки, і вони мають бути інтегровані у загальну систему державного реагування на ці ризики завчасно, до початку виборчого процесу.
– Представники влади неодноразово заявляли, що про вибори думати зарано допоки триває війна. Але багато хто з експертів і журналістів вважають, що передвиборча підготовка вже триває. Чи ви бачите ознаки того, що політики готуються до виборів?
– Політики не готуються до виборів серйозно, якщо говорити про важливі питання безпеки, якості організації та законодавчого поля, але приймають рішення в межах електоральної та часто популістської логіки, що є великою проблемою.
Українці за закордоном повинні мати можливість реалізувати своє виборче право
– В Україні зараз є запит на справедливість. Між тим, багато українців не планують після війни повертатись на Батьківщину. І я чую від багатьох людей в Україні, що українці, які залишаться закордоном не повинні вирішувати долю України. Тож, як ви вважаєте, чи справедливо, що закордонні українці будуть впливати на результати виборів в Україні, але жити в Україні не будуть?
– З боку громадян України, які виїхали за кордон з 2022 року, є великий запит на участь у виборах. Тож нам треба створити для них можливість реалізувати виборче право. Ми проводили політичні діалоги у Великобританії і Литві, де питання виборчого права для обрання нової влади, яка буде відновлювати Україну, є актуальним.
Ці громадяни хочуть зберігати зв’язок з Україною. Виборче право для них — це зв’язок. Є шанс, що частина з тих українців захоче повернутися фізично.
Ценз осілості, закріплений у Конституції України (статті 76 та 103), вимагає, щоб людина, яка балотується в народні депутати або на посаду президента, постійно проживала в Україні протягом певного періоду. Для кандидатів у президенти України цей термін становить 10 років, а для кандидатів у народні депутати — 5.
У Виборчому кодексі передбачені винятки з цензу осілості, такі як службові відрядження, навчання або лікування за кордоном, і всі вони були розраховані на мирні реалії.
Виходить, що громадяни, які жили за кордоном тривалий час, офіційно лікувалися або були у відрядженнях, — не втратили зв’язок з державою, а мами, які взяли дітей і поїхали на півроку у Варшаву, і потім повернулися, не мають такого винятку. Це несправедливо і породжує великі проблеми.
У Верховні Раді вже зареєстрували підготовлений нами законопроєкт, де йдеться про винятки для громадян, які під час війни виїхали за кордон і перебували там певний період часу. Ми пропонуємо деталізовані критерії, які враховують воєнний та повоєнний контекст, а саме: час виїзду після повномасштабного вторгнення Росії, законність перетину державного кордону, дотримання законодавства про військовий облік та мобілізацію, а також наявність міжнародного захисту.
– Перед нами приклад Молдови, де Санду виграла вибори завдяки закордонній діаспорі. Чи можуть бути українці за кордоном також активними виборцями? І що для цього потрібно зробити Україні, щоб вони відчували зв’язок із батьківщиною?
– Ми знаємо, що велика частина суспільства існує поза межами формальної території, але живе в цьому інформаційному просторі, надсилає сюди кошти, приїжджає сюди, забирає туди рідних, потім повертається.
У травні 2025 року, за даними МЗС, за кордоном перебувало близько 8,9 млн українців. Не всі з них є вимушеними переселенцями внаслідок повномасштабної війни Росії проти України, але понад половина перебуває за кордоном вимушено.
За даними УВКБ ООН, у Європі може перебувати близько 5 млн українських переселенців, а за даними Євростату, понад 4,25 млн осіб отримали тимчасовий захист у ЄС.
Загалом може йтися про організацію голосування для понад 6 млн виборців — якщо орієнтуватися на увесь світ та актуальні дані МЗС, або ж для 3–3,5 млн українців — якщо говорити лише про ЄС та осіб, що мають статус тимчасового захисту.
При цьому наразі до списків виборців включають тільки тих, хто перебуває на консульському обліку. На сьогодні це менше 10%, — 353 тисяч повнолітніх осіб.
Щоб подолати таку диспропорцію пропонується запровадити процедуру активної реєстрації виборців за кордоном. Це дасть зможу людям, які з тих чи інших причин не перебувають на консульському обліку, заявити перед державою своє бажання голосувати та обрати виборчу адресу.
– Але вони не приймають участь в суспільному та політичному житті України, вони не сплачують податки в Україні. Чи можна, на вашу думку, українцям, які зараз живуть за кордоном, дозволити обиратися в органи влади в Україні?
– Ваше твердження про те, що українці, які живуть за кордоном не приймають участь в суспільному та політичному житті України, не сплачують податки в Україні, на мій погляд, некоректне.
Людський капітал — це питання виживання України, отже, нацбезпеки. Відтак репрезентація інтересів громадян, які є за кордоном, на рівні політики, у парламенті є важливим. Належним є парламент, який репрезентує всі суспільні групи, в тому числі і українців, що виїхали з країни через незалежні від них обставини, а саме, збройний конфлікт міжнародного характеру. Я вважаю, що потрібно надати право бути обраним тим, хто виїхав та вже повернувся, а також право обирати всім, хто проживає за кордоном, так як це невід’ємна частина суспільства, яке стало більш глобалізованим.
Потрібна оцінка Конституційного суду, чи не суперечить закон “Про множинне громадянство” вимогам Конституції
– Як ви ставитеся до закону “Про множинне громадянство”? Юристи кажуть, що він суперечить Конституції України.
– Закон “Про множинне громадянство”, який дозволяє громадянам України паралельно набувати громадянство демократичних країн, створює правові мости для зв’язку українців із державою, і водночас має сприяти зменшенню негативних наслідків демографічної кризи в Україні через збройну агресію РФ, допомагати у поверненні трудових мігрантів.
Дійсно, потрібна оцінка Конституційного суду, чи не суперечить закон вимогами Конституції, зокрема, принципу “єдиного громадянства”, щоб умовно в подальшому не довелося анульовувати паспорти.
– Якою, на вашу думку, може бути процедура голосування для людей з множинним громадянством? Чи повинні вони якийсь час жити в Україні?
– Як я уже говорила, за діючим законодавством, людина має 5 років жити в Україні, щоб балотуватися в народні депутати і 10 на пост президента. Але жоден не обмежений і зараз законом з точки зору права обирати, тому не існує цензу осілості для активного виборчого права. Звуження вже наявних прав буде суперечити Конституції, тому тут немає чого дискутувати.
Згадувані винятки із цензу осілості щодо пасивного виборчого права (бути обраним) мають стосуватися лише тих, хто під час повномасштабного вторгнення на законних підставах, не порушуючи зокрема законодавства про військовий облік і мобілізацію, тимчасово перебував, скажімо у країнах ЄС, перебував під міжнародним захистом, та повернувся в Україну.
Від повернення біженців до України стримують недовіра до влади, високий рівень корупції, агресія та злість з боку тих, хто лишається в Україні
– Ви часто буваєте в Європі, зустрічаєтесь з українськими біженцями. Які в них очікування з приводу закінчення війни? Чи відрізняються ці очікування у порівнянні з 2023, 2024 роками?
– Українські біженці говорять про нерозуміння термінів завершення війни й складний повоєнний період. Вони занепокоєні можливістю заморозки бойових дій.
Якщо говорити про наміри повертатися, то безпекова ситуація — основна причина, яка стримує їх від цього. Особливо це стосується тих українців, хто втратив свої домівки, або ж вони розташовані близько до лінії фронту. Багато з них бояться опинитися у бідності, повернувшись до України, і вважають свої перспективи невизначеними. Інші утримуються від повернення через прив’язку до освіти та роботи.
Серед внутрішньоукраїнських проблем, які стримують від повернення до України, — недовіра до влади, високий рівень корупції.
Поширеним є й страх неприйняття, засудження, ворожості, агресії та злості з боку тих, хто лишається в Україні, до тих, хто повернеться з-за кордону.
