Філософія і практика демократії передбачає певний вибір. У тому числі між ідеологічними партійними проєктами на виборах, які часто становлять на електоральному полі два конкуруючих між собою полюси. ХДС/ХСС змагається з СДПН у Німеччині, лейбористи з консерваторами у Великій Британії, Республіканська партія з Демократичною — у США.
На початку незалежності України один з таких полюсів в Україні становили “ліві” політичні сили насамперед КПУ, яка протистояла Народному Руху та іншим націонал-демократам. Але згодом і КПУ і “соціалісти” буди дискредитовані і заборонені.
Політарена розбиралася, чи можлива поява нових”лівих” партій в Україні, таких, які існують в ЄС.
Автор: Олег Гонта
Коротка історія “лівого” руху в Україні
Ідейний спадок СРСР в головах українців та суспільній свідомості тримався доволі міцно, і у 1990-х — на початку 2000-х Комуністична партія України Петра Симоненка, її “лайт-варіант” — Соцпартія (СПУ) Олександра Мороза та більш радикальні розкольники з Прогресивної соціалістичної партії України Наталії Вітренко отримували на виборах непогані відсотки голосів.
КПУ з 24,65% зайняла перше місце на парламентських виборах 1998-го року. Соціалісти Мороза завдяки стабільному (6-8%) електорату насамперед з Центральної України декілька разів отримували “золоту акцію” в різних коаліціях у Верховній Раді. “Золота акція”, однак, зіграла злий жарт з Морозом, який спокусився на крісло спікера у 2006 році і пішов на союз з “регіоналами”. Більшість виборців сприйняли цей крок, як зраду ідеалів “Помаранчевої революції”, а тому на цьому політична кар’єра Мороза закінчилася. Фактично завершилася вона й у КПУ Симоненка, яка з 2006-2007-го років перетворилася у повністю підконтрольний сателітний Партії регіонів політичний проєкт. “Поховання” КПУ у вигляді офіційної заборони у 2014-му лише офіційно оформило наявний стан речей.
Безславний кінець провідних партій, які сповідували (чи, принаймні, декларували) “ліву” ідеологію, багато у чому був обумовлений тим, що насправді жодної ідеології у них не було. Заклики до “боротьби з капіталом” з вуст лідерів соціалістів та комуністів, які безбідно жили на гроші олігархів, виглядали як мінімум фальшиво. Натомість традиційні для європейських “лівих” меседжі про соціальну справедливість та збільшення значення профспілок підмінювалися гаслами про необхідність дружби з РФ у форматі інтеграції, тобто повернення до васалітету від Москви.
На старше покоління це діяло, а ось на молодь вже не впливало. Номінально “ліві” КПУ та СПУ фактично сповідували проросійські ідеї з “традиційними цінностями”, закликами до посилення ролі та впливу силових структур, підтримки великого індустріального бізнесу.
Зрештою, уже з початку 2000-х ці партії сприймалися у суспільстві не як ідеологічні об’єднання однодумців, а як ситуативні проєкти у просуванні інтересів конкретних осіб. Тобто, як і всі інші, яких вони за це критикували. Тому, коли природнє вимирання старшого покоління критично зменшило лави навіть потенційних виборців псевдолівих партій, виявилося, що новим прихильникам у “лівих” немає що запропонувати.
Дійшло того, що на межі 2000 – 2010-х років популістську естафету у них перехопили політики, які жодним чином з “лівими” ідеями не асоціювалися (наприклад, Олег Ляшко).
Минулорічна заборона низки дрібних партій, у назві яких були присутні слова, похідні від “соціалізму” на реальну ситуацію не вплинуло – власної бази і суттєвої підтримки у суспільстві у них уже не було.
Чи може переродитися “лівий” рух в Україні
Між тим стверджувати, що спроб вийти на політичну арену з соціалістичними гаслами більше не буде, здається, зарано. Насамперед тому, що у багатьох країнах Європи доволі успішно діють соціал-демократичні партії з віковою традицією та можливістю демонстрації реальних успіхів в економіці та соціальній сфері. Заклики на кшталт – “Зробимо в Україні такий саме рівень життя, як у Швеції (Німеччині, Іспанії)” ще можуть знайти певний відгук у серцях представників усіх верств українського суспільства.
Спроби паразитування на ідентичних з соціал-демократичними європейськими партіями назвах були ще у 1990-х. Наразі про це мало хто пам’ятає, але саме з Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) починав самостійну політичну кар’єру Віктор Медведчук. Кон’юнктурний характер такої стратегії був очевидним, але намагання використати контрафактні підробки популярних брендів у політиці зустрічаються не рідше, ніж у комерційному маркетингу. Хоча, звісно, СДПУ(о) мала такі саме стосунки до європейської соціал-демократії, як “Abibas” до фірмової продукції Adidas.
Але повторимося соціал-демократія європейського зразку на певному етапі в ЄС продемонструвала власну ефективність, а тому ніщо у післявоєнній Україні не може завадити закликам спробувати перенести такий досвід на вітчизняний ґрунт.
Проблеми виникнення “лівих” партій в Україні у тому, що:
1) Змінилася загальна парадигма глобального розвитку, а тому навіть нейтральні колись держави (та сама Швеція) намагатимуться вступити до військово-політичних блоків та кардинально переглядатимуть підходи до витрат на озброєння (а отже скорочуватимуть соціальні витрати).
2) “Лівий” рух в Європі уже змінив пріоритети з боротьби за статус профспілок і вимог підвищувати соціальні стандарти на захист прав меншин і акції екологічного, або псевдоекологічного характеру. Інколи актуальні для європейських “лівих” питання взагалі перебувають поза розумінням більшості українців (проблеми трансгендерів), або викликають відторгнення у значної частини суспільства (легалізація наркотичних речовин).
3) Соціалістична ідеологія, яка очевидно перебуває у стані кризи, має великі шанси трансформуватися у напрямку радикалізації. Європа подібні метаморфози переживала неодноразово – від активізації анархістів на межі ХІХ – XX ст., до “червоних бригад” 1970-х.
4) Фактично соціалістичну традицію в Україні доведеться розпочинати з самого початку, причому – шляхом кардинального розриву з соціалістичними попередниками та переоцінки їхніх ідей та цінностей.
5) Взагалі не очевидною є соціальна база потенційних “лівих” – хто має її скласти: селяни, середній клас великих міст, наймані працівники, дрібний бізнес? І що, зрештою, становитиме інтерес цих груп, які вимагатимуть представництва в органах влади?
І все ж ризикнемо припустити, що шанси в українських “лівих” відродити в Україні модерний соціалістичний, або соціал-демократичний рух є.
Які передумови повинні бути для виникнення “лівих” партій
Але для цього потрібно теоретично переосмислити, що саме становитиме кінцеву мету діяльності і проміжні завдання такого руху. Відповідно і кардинально розірвати спадковість з попередніми спробами реалізувати соціалістичні проєкти на теренах України. Далі – зрозуміти соціальну базу та усвідомити її інтереси.
Крім того, безумовно потрібно враховувати весь той ідейно-ціннісний спадок, який утвердиться в українському суспільстві внаслідок рефлексії від пережитої війни.
На такому фундаменті щось “соціалістичне”, або “соціал-демократичне” збудувати ще можна. Але це “щось” матиме яскраво виражений український колорит, аніж просте дублювання європейських підходів в місцевих умовах.
У будь-якому іншому випадку всі намагання активізувати в Україні “лівий” рух зведуться або до створення радикальних, і від цього деструктивних (а, можливо, й терористичних) груп. Або до появи ерзац-партій, які створюватимуться винятково для освоювання європейських грантових коштів.
