Протягом чотирьох років повномасштабної російської агресії були і є не лише українські перемоги над Росією — ядерною надпотугою світу. В Україні, особливо у її війську, у військових і ветеранів, існують і серйозні проблеми, про які необхідно говорити та привертати увагу влади до їхнього вирішення.
“Політарена” разом з українськими захисниками, правозахисниками та народними депутатами визначила головні болючі точки: від мобілізації до проблем зі всебічною реабілітацією поранених військовослужбовців.
Ветеран військової служби, інвалід війни II групи (пішов до армії чотири роки тому добровольцем, отримав тяжке поранення хребта) Владислав Курисько:
“Допомога ветеранам має бути зосереджена в єдиній структурі“
Необхідно, щоб Міністерство у справах ветеранів України повністю взяло на себе всі функції, пов’язані із проблемами цієї категорії населення. Щоб допомога не була “розмазана” між, наприклад, міністерствами охорони здоров’я, соціальної політики, пенсійним фондом тощо. Все має бути зосереджено у єдиній структурі.
Допомога ветеранам — це безліч аспектів. Це турбота про здоров’я, фізичний стан, психологічна підтримка. Лікування, реабілітація. Допомога у працевлаштуванні, створенні власного бізнесу. Багато юридичних моментів: документація та інше. Виплати за інвалідністю, пораненнями. У цьому плані “головняк” ще той, м’яко кажучи.
Ось, наприклад, виплати прив’язані до місця реєстрації. Невже це не можна скасувати? Я понад 20 років живу у Києві, але зареєстрований у Дніпрі. Збирав необхідні документи, вони місяцями проходили різними інстанціями, у Києві зрештою сказали: “Так це вам треба звертатися до Дніпра”. Поїхав туди, але документи потім знову переправили до Києва, до міністерства ветеранів. Звідти знову до Дніпра, на дорозгляд у місцеве відділення Мінсоцполітики. Термінів виконання немає, питав: “Скільки ж чекати? До другого пришестя? Чи діти-онуки продовжуватимуть оформленням документів займатися?”
А їздити сюди-туди — мало приємного. Я якийсь час лежав паралізований, у Головному військовому клінічному шпиталі казали, що найоптимістичніші прогнози — інвалідний візок, і то в кращому разі через півроку. Але в той період, коли прогнозували візок, я вже вставав на ноги: дуже допомогли у приватному центрі нейрореабілітації.
Про працевлаштування ветеранів взагалі мовчу. Ось нещодавно побачив вакансію. Інструктор з водіння у комунальному підприємстві “Київмедспецтранс”. З 08:00 до 17:00, два дні вихідних. Зарплата — 15 тисяч грн. Я вкотре зрозумів головне: спочатку твій вибір, потім твоя проблема.
Перший заступник голови Комітету ВР з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Михайло Цимбалюк (фракція “Батьківщина”):
“У лікарнях, де лікуються бійці, мають бути ВЛК“
Дуже важливо, щоб після поранення військовослужбовець мав нагоду без проблем пройти військово-лікувальну комісію. Необхідно, щоб ВЛК були у тих закладах охорони здоров’я, де лікуються бійці. Це питання викликає багато уваги з боку військових (часто поранені просто фізично не можуть кудись їхати на комісію), і ми працюємо над цим питанням спільно з Міністерством оборони.
Нещодавно ухвалили важливий законопроект, який стосується посилення соціального захисту наших військовослужбовців. Там містяться моменти, які стосуються і надання необхідних ліків, і реабілітації після поранення. Після завершення служби — обов’язкове працевлаштування, а у разі потреби — перенавчання на іншу спеціальність через центри зайнятості.
Необхідно вирішити проблему із базовою зарплатою військовослужбовців, яка зараз становить трохи більше 20 тисяч гривень. Цього недостатньо, її необхідно підвищити хоч би до рівня середньої по країни — 28-30 тисяч.
Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров:
“Військовим необхідна психологічна допомога після реабілітації“
У державі є програми реабілітації поранених, допомоги військовополоненим, яких звільнили, обміняли. Все це добре, але потрібна подальша робота з ними, з ветеранами, особливо з тими, хто був у полоні. У них у всіх проблеми з психічним станом, їм потрібна допомога психолога і після реабілітації. На жаль, бувають випадки, коли люди просто накладають на себе руки після того, як залишаються наодинці з самим собою.
Але ж у нас є й колишні цивільні полонені, цивільні в’язні, цивільні поранені. І вони взагалі не отримують такої допомоги, як військові. Ось проста людина потрапила під обстріл, була поранена. Їй, звісно, першу допомогу нададуть, але далі доводиться лікуватися самому. Держава їй із цим не допоможе: грошей і на військових, і на цивільних просто не вистачає.
Цивільному, якщо що, у таких випадках належить група інвалідності. То ти її ще спробуй отримай, з нашою бюрократією. А пенсія з інвалідності — це не така сума, яка дозволяє жити повноцінно.
Старший лейтенант ЗСУ Костянтин Водолажський:
“ТЦК “гребуть” усіх підряд, а потім у військовій частині виявляється, що воювати нема кому“
Одразу можу сказати, що ТЦК робить свою роботу просто “відмінно”. Гребуть усіх підряд, проганяють через ВЛК за півгодини. А потім у бойовій частині виявляється, що воювати нема кому: той не може, цей не може, у того рука, у цього нога. Такі бійці — одразу група ризику, вони фактично приречені у разі атаки тих самих FPV-дронів.
За штатом люди посади займають, а на позиції не ходять. І на тих, хто може воювати фізично, навантаження зростають. Особовий склад укомплектований, а тих, хто сидить на нулі на позиціях, замінити нікому. Вони там місяцями можуть сидіти. А ТЦК байдуже, вони впоралися, план виконали.
Начальник медичної служби Київської міської клінічної лікарні №10, колишній військовий хірург Данило Михайлов:
“Центри реабілітації військових є, а лікарів не вистачає”
З реабілітацією поранених, з протезуванням безліч проблем. У комерційних реабілітаційних центрах ще нормально, а у державних — проблема. Так, у лікарнях відкрили реабілітаційні відділення, але в них практично немає лікарів, медсестер, там для галочки все робиться. Існує програма реабілітації Міністерства охорони здоров’я, але завдяки їй, я впевнений, просто спокійно та тихо “відмиваються гроші”.
А поранені бійці остаточно не відновлюються: це стосується як фізичної реабілітації, так (особливо) і психологічної. Має бути програма соціалізації поранених, військових ветеранів. Тобто людині без ноги, яка, наприклад, до війни працювала будівельником, необхідно допомогти, навчити, щоб вона десь могла заробляти гроші. Бо реабілітацію для галочки провели, протез видали і живи, як знаєш.
Гаразд, якщо людина живе у великому місті, ще є якісь варіанти. А як у маленькому селі? Тобі до сімейного лікаря в райцентр їхати треба. А якщо не протез, а спинальна травма? Медики навряд чи повезуть — це треба транспорт та пальне. Тобто все за рахунок пацієнта.
Хірург-травматолог Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Андрій Гвоздинський:
“Поранених стало більше, хірургів – менше“
“Величезна проблема полягає в тому, що в нас через масове застосування ворогом FPV-дронів (їх у агресора в рази більше, ніж у нас, і вони буквально полюють на людей, як на військових, так і на цивільних) різко зросла кількість поранених. За моїми даними, за 2025 рік їх утричі більше, ніж було у 2023-2024 роках, разом узятих. Відповідно, різко зростає потреба в лікуванні та реабілітації.
А у нас — медична реформа, яка має на меті оптимізацію послуг. Насправді це означає укрупнення медустанов, шляхом закриття деяких, і скорочення відділень. У нас у лікарні в жовтні 2025 року скоротили хірургічне відділення №4, яке займалося хірургічними патологіями: гнійні ампутації, гангрени… Серед пацієнтів переважно люди похилого віку, асоціальні особи (бомжі, наркомани). Національна служба здоров’я України подібні послуги за програмою безкоштовних медичних гарантій сплачує надто неохоче. Коштів виділяють мало, відповідно лікарням це нецікаво.
І ось це відділення, де було дев’ятьох хірургів (а всього – 30 осіб, решта – медсестри та санітарки), скоротили. Тут слід зазначити, що у столицю з фронту привозять до двох сотень поранених і розподіляють їх по лікарнях, де є хірургічні відділення. Наша лікарня приймає на тиждень багато військових. Але тепер у нас залишилося три відділення хірургії, відповідно фахівців, які обслуговують пацієнтів зараз на чверть менше.
Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко:
“Колаборантом може бути визнаний майже будь-хто”
“Потрібно вирішити деякі питання чинного кримінального законодавства. Зокрема, певні проблеми існують із статтею 111 КК України, яка пов’язана із колабораціонізмом. Положення статті трактують досить широко, часто – формально, а можливе покарання — до 15 років позбавлення волі.
При цьому в рамки колабораціонізму можна загнати практично будь-яку людину, яка проживає на тимчасово окупованій території. Ось, наприклад, фельдшер, який надає медичну допомогу односельцям… Або інші люди, які виконують соціальні, гуманітарні функції.
Знову ж таки, допомога нашим громадянам, які були в полоні. Я говорю не про військовополонених, а про простих людей. Людину можуть на кілька днів “закрити” на тиждень, на місяць. А потім викинути надвір, і сказати: все, йди, радуйся, що хоч живий. Ми зараз працюємо над тим, щоб змінити законодавство у цьому плані, щоб люди були визнані жертвами насильницьких зникнень.
